Вежа

Імператор чанарів, Гіддалар азах Оарис, Батько Імперії, Первісток...
У нього безліч імен — і цей факт не випадковість.

За довгі роки, що я присвятив дослідженням чанарів та їхнього Шляху, я збагнув: Шлях Дюнадару не менш загадковий, ніж його творець. 

Відомо, що протягом мого життя — від сумнозвісного 903 року й до сьогодні — Імперією правили:
Гідд П’ятий, знаний як Псар, у роках 904–912;
Гідд Шостий, П’ятипалий, що тримав владу до 943 року;
і нарешті — Гідд Сьомий, званий Шляхотворцем, який уже десять літ веде Імперію своєю незбагненною волею.

Повірте мені: ніхто, навіть самі чанари, котрі бачили Імператора на власні очі, не здатні напевно описати його зріст, райш, колір очей чи бодай пригадати риси його обличчя. Усі вони лише твердять одне: шкіра його — прозора, з легким синім сяйвом; назаї — фіолетовий, як промені Скаліченої луни; і жоден воїн не здолав його у двобої. Він відає Шлях і несе його чанарам і блукачам (так вони звуть нас із вами).

Це справді дивно і навіть тривожно, але ніхто не знає, куди зникає минулий і звідки приходить новий Імператор. У нього немає батьків — принаймні у звичному для нас сенсі. Одні твердять, що його породили піски Дюнадару, найбільшої пустелі Кхатану; інші — що він прийшов із зірок; а дехто шепоче, ніби його створили самі Оарис, Тува, або ж маловідома більшості нечанарів Праматір Ашраа.

Мені випала честь дізнатися цю істину з архіву й підтвердити її словами одного вигнанця, ім’я якого я залишу в таємниці. Та без сумніву — Імператор не звичайний алюд. Його сила, його природа, його влада над чанрами — усе це має бути колись вивчене Храмом.
У той день, коли ми, нарешті, здолаємо цю божевільну, криваву імперію.

Ґель азах Відар,
молодший архіваріус Великого міста Соши.

***

— Цього разу без сумки? — запитав вартовий Ходока.
— Угу, — відповів смаглявий.
— Зрозуміло. Гарза. Це божевільне виття зведе мене з розуму, — гнівно запричитав небджіл на прізвисько Пів Гори почувши, на погляд Ходока, ледве помітний звук. — Сподіваюся, мій багатоногий потрапить до когось, хто не вартуватиме кордон.
— У дитинстві я любив виття саґґар, — задумливо мовив Ходок, нарешті розібравши, що ж це за звук. "Гострий слух у цих малих, чи варто сперечатися?" — промайнуло в голові чанара, а потім він продовжив: — Я вірив, що саме ця музика лунатиме, коли чорно-біло-чорні стяги заполонять сушу Раару і всі алюди будуть йти Шляхом Дюнадара опікаємі Сином Оарису.
— А тепер?
— А тепер ось, — Ходок показав дозорному тильний бік правої руки. На ній були сотні маленьких шрамів і зарубок. Вона більше була схожа на поле для якоїсь хитромудрої гри, ніж на поверхню кінцівки.
— Навіщо?
— Бранці та вигнанці, — пояснював Ходок вихолощеним голосом, — зобов'язані кожен день, проведений вдалині від імперії та її володінь, зустрічати з болем, нехай і незначним. Вони мають пам'ятати, ким вони були, хто вони тепер і ким мають хотіти бути.
— А якщо пан усе ж таки затвердить твоє прохання? Якщо ти станеш цаїрін? Будеш утриманцем Баруду?
— Тоді я отримаю свободу.
— Але ж ти й так давно вільний, Ходок. У тебе навіть була дружина з місцевих.
— Була, — Ходок протяжно випустив повітря. — Але поки я азах Рим, поки я син імперії, я зобов'язаний хотіти знову бути її частиною. Ці думки я всотував разом із молоком матері, а перше, що сам я зміг вимовити, було: рим го дан.
— Ти з пелюшок говорив звук "р"? — здивовано посміхаючись запитав Пів Гори.
— Ні, і це було перше, що я мріяв у собі виправити, — задумливо мовив чанар, — Розумієш, прагнення бути частиною імперії вище за інші у таких, як я. Я думаю воно більше, ніж просто слова. Але як те діє, я не розумію.
— Що ти маєш на увазі?
Ходок помовчав.
Дув вітер: теплий, шалений, солодкуватий. Шапки густих дубів навколо вартової башти здригалися, коли невидимий мандрівник запускав у них свої невидимі руки, наче закоханий у волосся своєї енле, своєї коханої, як кажуть тут у Баруді. Вдалині рівнина горбилася, позаду її розрізав чорний зигзаг річки Цапки, оголошеної паном, як непридатної до вживання. Усе це існувало під сліпучими променями білястого сонця, вздовж якого летіло січене пір'я тендітних хмар. Краса. Раніше, він би так не сказав. Хвилясті дюни пустелі, чорно-біло-чорні стяги, звуки саґґар і поразки блукачів, ось що мало бути красою в його очах. Але це вже пішло у небуття. Як і мова, але шрами.... Вони поки нікуди не йшли. І він не знав, якщо чесно, напевне, чи звільнить його від цього нашивка цаїрін поруч із віковою. 
— Тобі доводилося битися? — змінивши тему запитав Ходок у Пів Гори.
— Так, — швидко відповів вартовий, і так само швидко додав: — На пнях... а ще в колі, і навіть на кісточках і в карти.
Сказавши останнє, вищий Ходока на дві голови небджіл усміхнувся.
— Це добре. Добре, що ти не проливав крові. — підсумував чанар. — Може, тобі пощастить, — вигляд у смаглявого був замислений, — і ти так ніколи з цим не зіткнешся.
— Ага, — кивнув Пів Гори, а потім пірнув у кишеню. Вартовий витягнув звідти жменю насіння соняшнику. Судячи із запаху, як зрозумів Ходок, смаженого, додав: — Я чув, що вбивати не так весело, як це може здатися.
— А так комусь здається? — без дещиці подиву запитав Ходок.
— Угу, — Пів Гори вклав чорну мушку між зубами, росли вони нещільно, натиснув, виплюнув лушпиння. — Мій змінник мріє, щоб чанари спробували на нас напасти. Ну, щоб він міг стати героєм, як Хмер азах Горі, або Цогар.
— Цогар? — запитав Ходок, хоча й перше ім'я йому ні про що не говорило. Просто йому хотілося ще трохи побути тут, а якщо припинити бесіду, його перебуванням здаватиметься дурним. Йому самому, так точно.
— Так. — Пів Гори впорався з черговим насінням. — Щоправда, змінник у мене бовдур і не знає, що Цогар був із місії письменників. А вірити їхнім словам, все одно що жінкам. Слухай, Ходоку, ти ж урятував пана Менга, чому він не хоче відплатити тобі тим самим.
— Про це ми не домовлялися, — відповів смаглявий.
— А про що тоді?
Ходок зітхнув, узяв із жилавої руки дозорного кілька насінин.
— Що дезертира чанара не стануть четвертувати й дозволять дожити свої роки на околиці Верхів'я. Це й так дуже багато.
— Але тобі потрібно більше? — весело процідив крізь зайнятий справою рот Пів Гори.
— Але мені потрібно більше. — погодився Ходок.
— Ха, — Пів Гори посміхнувся, а потім нахилившись до Ходока змовницьки запитав. — Так чого без сумки? Невже все забрав?
Ходок не розумів необхідності крамольної поведінки, особливо тут, на вежі, коли за версту ні пари вух, але підігруючи дозорному, шепнув:
— Майже.
— Невже мародерство вітається в імперії?
— Забирати речі блукачів — це не мародерство, Пів Гори.
Широкі смугасті брови небджола здійнялися.
— Цікавий цей ваш Шлях. Але байдуже. Ти зробив мене багатієм, друже.
Ходок подивися у небо, мовив тихо:
— Не розумію про що ти.
Пів Гори зареготав так, що, мабуть, саґґари на тому боці кордону його почули.