Новини

— У відповідь на занепокоєння цаїрін, тобто ваші, — пояснював високий хлопчисько негриб, знаючи, що в селах слово на вєши, яке означає підлеглих алюдів одного з місцевих панів, запам'ятовують не всі, — вельмишановний алод Менг азах Гош повідомляє, що податки наступного року зростати не будуть.
— Тьху, — староста сплюнув. Двоє його кремезних синів незміїв також сплюнули в бік, наслідуючи батька. Вони наслідували його і в викривленому виразі обличчя, і навіть, здавалося, в тому, як ріс у них райш зміїної луски брудного земельного кольору.
Молодшенький час від часу кидав у бік Ходока криві, неясного змісту погляди.
— Це все одно багато, — сказав Фенг, місцевий коваль. — Дуже багато. Цього року я...
Хлопчисько негриб, що стояв на широкому пні, названому місцевими зубом, жестом закликав коваля до тиші.
Той знизав широкими плечима.
— Далі, — продовжував речник. — Воду з річки вживати заборонено. Тобто пити. Алод Менг вважає, що вода може бути заражена кам'янкою.
— Припливли, — кинув старший здоровань старости й миттю додав: — А рибалити хоч можна?
Негриб не хотів звертати на нього уваги, але присутніми пронісся надто гучний шепіт, тож речник кинув, заспокоївши обурених односельців, продовжив:
— Найближчими місяцями на зміну вашого дерев'яного містка прийде кам'яний, широкий. Два вози зможуть розминутися.
— Камені над кам'янкою... — тихо промовив хтось із присутніх, але його репліку ніхто не оцінив. Проклята хвороба встигла забрати трьох, а якщо рахувати ненароджену дитину Ходока, то — чотирьох.
— На гарзу нам цей міст? — проричав молодший здоровань старости, але його вже речник проігнорував.
Говорив далі:
— Ходять чутки, що чанари перекидують свої легіони із наших кордонів до кордонів Пізи, проте не треба втрачати пильність, та...
— А що з моїм проханням? — запитав Ходок перебивши негриба. — Пан його задовольнить?
Хлопчисько помовчав. Він вивчив смагляве обличчя з гострими вилицями, вдивився в темні, глибоко посаджені очі.
— Навіщо це тобі, Ходок? — запитав після нетривалої паузи. — Ти ж і так свій, милістю пана.
— Він?! — випалив молодший здоровань, але не встиг вибухнути тирадою на повну. Товста п'ятірня батька заліпила йому рота.
— Вибач, Ходок, — мовив староста, дивлячись то на односельчанина, то на сина. На другого, гнівно. — Діти, що з них узяти?..
Обличчя дитинчати роздувалося, червоніло, крізь темні пальці батька з чорними нігтями тягнулися нитки слини. Навіть лопнули кілька бульбашок.
— Усе нормально, — відгукнувся Ходок і, подивившись на речника, втомлено підсумував: — Значить, знову мимо.
Лілен, що стояла поруч, поклала руку на його вкрите райшем червоної кістки плече, ніжно, наче це була не рука, а листок, що зірвався з дерева.
Ходок не відчув дотик, він лише помітив руку на власні очі.
Тож змахнув підборіддям, жестом запитуючи "що?".
— Одного дня обов'язково відповість, — не особливо вірячи своїм словам утішила смаглявого алюда жінка некішка.
Ходок знизав плечима, тим самим скинувши її руку, тихо промовив:
— Спробую знову.
— Це, правда, для тебе так важливо? — обережно поцікавилася Лілен, одразу відчитавши саму себе за дурну цікавість.
Ходок повільно кивнув.
— Я можу тобі чимось допомогти? — боязко поцікавилася сусідка, чітко розуміючи, що в такій справі із неї помічник поганий. Адже вона навіть писати не вміє.
Ходок швидко, майже непомітно посміхнувся, сказав, що не треба, і що він піде прогуляється. Лілен не стала напрошуватися, хоч і дуже хотілося. Вона залишилася перемелювати кісточки ще не збудованому мосту, співчувати високим податкам і слухати буркотливі, малопов'язані, але зате сповнені лайок промови здорованів. Залишилася займатися тим, що протягом останнього року, відколи вона виявила себе не стільки засмученою, скільки зовсім самотньою, було, почасти, нестерпно.
Кам'янка забрала в неї чоловіка, майже в той самий час, що й Вінх у Ходока. Але, здається, її самотність виявилася набагато спритнішою за самотність сусіда, а біль... Рани в жінок завжди затягувалися швидше, так казали, от тільки свербіж від них, періодичне поколювання, могло залишитися назавжди. Утім, думала Лілен, сльози, що призначалися чоловікові, вона вже виплакала, тепер у неї залишилося двадцять із гаком років, які їй не хотілося присвячувати тільки собі, а з мисливця Гулнора, зведеного брата Вінх, який і зараз на неї поглядав, вийшов би, може, й непоганий, але надто запальний чоловік. Його характер Лілен знала чудово.
До слова, й дітки в неї поки що не народжувалися, але може, думала Лілен, може все на краще. Хто це знає, крім Прабатька? Ніхто. Тільки він.
Ходок уже зник з її поля зору, і з цим нічого не можна було вдіяти.
"Не назавжди", — втішала себе Лілен. — "Він зник не назавжди".