Сусідка

Баруд — це невелике князівство на заході материка Табор, поруч із Чанараською імперією. Воно вирізняється тим, що його жителі більше схожі на мешканців Об’єднаних Земель, ніж на решту таборців. Мандрівники зазвичай згадують південне королівство Піза, де живуть нецвіти й дарини, тож про Баруд ви, можливо, дізнаєтесь лише з мого атласу.
Калім азах Хілан "Найточніший атлас Раару"

Село Верхів'я, рік 953 від Потопу корінних

Ходок розплющив очі, прислухався до тиші, потому втупився у стелю. Він спробував згадати, що йому наснилося, але в голові було порожньо, як у колодязі, з якого пішла вода. Напевно, і в багатоногому теж. Гарза, розбери. Напевно. Ходок не був храмовником, тож як сині, так і зелені вогники в грудях алюдів значили для нього не більше, ніж можливість відрізнити корінного від дарина. Сумнівні дари ніким не баченого Прабатька.
Казати про це вголос було зайвим, проте Ходок мало чого любив і багато в чому сумнівався, останнім часом. Що більше відтоді, як кам'янка забрала в нього вагітну Вінх.
Просунувши руку під ліжко і понишпорив там п'ятірнею, Ходок нарешті намацав маленький гладкий предмет із загостреним кінчиком. Це була мерта: панцир маленького річкового молюска. Спіральна черепашка змінювала свій колір щогодини, дев’ять разів поспіль. Тут, на Таборі, мерти замінювали алюдам годинник, принаймні тим, хто не міг дозволити собі ніксанського, механічного, або кхатанського, пісочного.
"Вже помаранчева...", — прохрипів Ходок, роздивляючись мушлю, і додав, що йому пора.
Він поснідав двома незрілими яблуками. Гіркими, не соковитими — те що треба, щоб ототожнити сніданок зі смаком життя. Після, випив кухоль води, натягнув штани, накинув сорочку. Перед виходом він зробив невеликий надріз кухонним ножем на тильній стороні лівої руки. Той, що він робив учора на правій, майже затягнувся, а той, що позавчора на лівій, тепер нагадував худого опариша.
Ходок вийшов із хати, потягнув носом вологе повітря після вчорашньої зливи й побрів холодною мокрою травою до хвіртки, а далі — трактом — до сусідньої хати.
— Візьмеш скільки потрібно, — сказала Лілен, дивлячись, як Ходок колить дрова на її подвір'ї.
— Що? — не розчув бритоголовий чоловік. Він вже годину десь як прийшов і мовчки робив свою справу.
— Кажу, бери якщо потрібно!
Ходок насупився, поплював на долоні й знову схопився за топорище.
— Ні, — удар, сокира вчепилася в поліно, а потім вони разом злетіли вгору. — Я вже запасся.
Знову удар. Поліно розкололося.
Лілен дивилася на засмаглого Ходока, на його оголений торс, і в голові роїлися думки. Колись, доки були живими Вінх і її власний чоловік, про таке краще було навіть не згадувати. А тепер...
— Ходок!
— Так.
— Ти з ким підеш на свято Нового року? — нібито випадково поцікавилася жінка. Вона дивилася тепер не на нього, хоч і хотілося, а на картоплю, яку чистила з примноженою старанністю і швидкістю. Куди вона поспішає, вона сама не дуже розуміла.
Сокира встряла в пень, що слугував опорою для колки.
Ходок подивився в небо, на пір'я хмар, що повільно летять на північний схід, через безкрайній Кхатан у край Об'єднаних земель, помовчав.
Руки гуділи, спина трохи піднивала. Йому не надто подобалася ця вічна, незгасна, наче сонце, жіноча цікавість. Яка різниця, думав Ходок, що в кого в льосі, в минулому чи в голові. Тисяча проти одного, що в кожного там одне й те саме. Ну, або принаймні, майже. Невже ті несуттєві відмінності так їм важливі?
— Поки що не думав, — відповів смаглявий і знову взявся за сокиру.
Це був шанс, думала Лілен. Та й від смерті Вінх минув вже цілий рік, три місяці й тиждень з малим. Чоловік, як вважала вона, кожен алюд, узагалі-то, не вміє бути надто довго один. Ходок і раніше допомагав їй із колкуванням дров, але ж тепер він став заходити й просто так. То сарай замазати допоміг, то картоплю перекопати. Бувало, приходив чуючи запах смаженої курки. Курей у Лілен було не багато, але щоб він приходив ще, вона вже встигла стягнути пару з курника Бойг. Та все одно рахувати не вміє. А тридцять одна і двадцять дев'ять не так уже й сильно відрізняються, якщо не придивлятися.
— Кажуть, староста затіяв цього разу танці. І навіть запросив скрипаля з Дірявих гарбузів.
— А вони як без скрипаля? — запитав Ходок розколюючи чергове поліно.
— Що? — повторила Лілен, хоча вона чудово чула, що він сказав. Голос у нього був приємний, а говорив Ходок мало. Тільки так й висмикувала у того мовчуна зайве.
— Кажу, як вони самі без музики?
— Чому без? З музикою, — пояснювала Лілен. — У них цирк зупинився. Повозка зламалася.
— Так до свята ще два тижні, — зауважив Ходок.
— Так, але за нього взявся Окрун...
Ходок розсміявся.
— Окрун? — перепитав крізь сміх, — Та він поліно на поліно поставити не може. Я якось бачив його відра, — Ходок сплюнув убік, — Більші щілини тільки в нього в паркані. У таких відрах хіба що яйця носити. Окрун... Інших не було?
Лілен теж усміхалася. Не те щоб їй було дуже весело, але посміхатися було потрібно.
— Хвалився, вони й повірили.
Цього Лілен точно не знала, але припущення здавалося їй правильним.
— То що, підеш?
Ходок провів великим пальцем по лезу сокири, подивився на небо потім на Лілен.
Від несподіванки вона мало не порізала палець.
— Вінх любила танці, а я не вмію, — він говорив не голосно, задумливо, прохолодно. — Вип'ю, може, кухоль інший, поки свято не закінчиться, і піду на риболовлю. Або додому, якщо литиме, як учора.
— Подивимося, що староста скаже. Може й сонце вийде.
— Ой, слухай, у нього кістки ниють з приводу і без, — заперечив Ходок.
Після, бритоголовий встромив сокиру в пень, витягнув із кишені мерту. Вивчивши її колір сказав:
— Світло-зелений вже... Ходімо послухаємо, що там у світі коїться.
— Звісно.
Лілен схопилася, розсипавши смужки картопляної шкірки. Прабатько їй благоволив: новини, та ще й у компанії з Ходоком. Хіба можна бажати більшого?