Події

Мир між чанарами і Рааром буде тоді, коли вони почнуть любити власних дітей більше, ніж ненавидіти інших.
Король Пізи Яр азах Міхт
Його брат Куро назвав себе Зірою, назвав Достойним, і тоді Ґорд зрозумів, що бачиться з братом востаннє. Останній день і остання ніч.
Ґорд витягнув зі шкіряного футляра мушлю мерту й спробував при світлі свічки визначити її колір. Так би він дізнався, котра зараз година. Але між жовтим і помаранчевим у такому світлі не було жодної різниці. Одне було ясно: вона вже точно не фіолетова, а отже, дуже пізно. За годину, приблизно, треба прокидатися, а вже одну, певно, мав спати.
Їхнім наставникам це не сподобається, якщо вони дізнаються. А вони, швидше за все, дізнаються…
— Ти чого не спиш? — долинув до Ґорда голос старшого брата: хрипкий, склеєний белькіт.
— Даремно ти назвав себе Достойним.
— А ти про це…
На ліжку брата почувся рух, заскрипіло дно.
— Гарза, — вилаявся Куро, сідаючи на твердій перині. — Північ — не місце для чанарів. Ці ліжка на ніжках…
— Даремно… — повторив Ґорд, повертаючись до стіни й підтискаючи ноги до грудей. Він теж уже лежав, нервово крутячи мерту в пальцях. — Імператор тебе вб’є.
— Ми з дитинства тут, а ти так і не можеш зрозуміти Шлях Дюнадару. Мені шкода тебе, брате.
— Я розумію, — Ґорд повернувся, сів, подивився на брата, — що завтра ти загинеш. А навіщо?
— Що значить "навіщо"? Прабатьків морок, Ґорде, коли ти вже подорослішаєш? Мені дуже пощастило, що в
Він зараз тут, на півночі. Дуже пощастило. Неймовірно. Битися з Імператором — честь і мрія для чанара. Не з Однооким, Дев'ятипалим чи Кістяною Ногою, не з центуріонами нижчого гатунку, а із самим Ним. Ти усвідомлюєш, брате, що взагалі відбувається? 
— Ми не чанари, — заперечив Ґорд із сумом у голосі.
— Припини нести цю єресь! — обурився брат. — Ниєш і ниєш усі ці роки. Слюнтяй. Наші батьки загинули, бо були блукачами. А в нас є Шлях. Настане день — і всі підуть цим Шляхом. А тим, хто цього не розуміє, не варто носити Багатоногого в грудях.
— Значить, мені не варто, — підсумував Ґорд і знову ліг, відвернувшись до стіни.
Повисла тиша. Ґорд відчував на собі обурений погляд брата.
— Брате, — голос Куро пом’якшав. — Ми — ті, хто ми є. Не буде миру на Раарі, доки всі алюди не підуть одним Шляхом. Чому ми, чанари, постійно воюємо? Гарза, навіщо я питаю, ти ж сам це знаєш.
— Не знаю, розкажи.
— Бо всі хочуть жити по-своєму.
— І що тут поганого? — буркнув Ґорд.
— Ти у блукача язика вкрав? Не чув, що казали наставники? Гарза, чому зараз?! Чому саме сьогодні? Як добре було, коли ти мовчки зітхав…
— Я мовчки зітхав, бо тоді не знав, що ти божевільний. І що більше я з тобою не зможу поговорити. Не зможу ніколи. Розумієш? Ні-ко-ли.
Ґорд повернувся, сів на ліжко, знову подивився на брата.
Який там чанар. Звичайний нептах. Покрив пір’їв на спині й грудях — і того не багато. Жилавий, але не воїн, точно не воїн. Як і він сам.
— Що поганого в тому, — продовжував Ґорд, — що хтось думає інакше?
— Війна, брате, — відповів Куро, навіть не задумавшись. — Війна. Вона неодмінно буде, якщо будуть блукачі. А війна — це безглузді спустошення, це безглузда кров…
— А твоя кров на клинку Імператора — не безглузда?
— Ти здурів?
— Відповідай!
— Ні! Звісно, ні. І до того ж я ще не програв, а ти вже мене спустошив.
— Не було тих, хто міг би перемогти Імператора, — серйозно зауважив Ґорд. — Жодного.
— Можливо, я буду першим.
Куро мовив це так, що братові захотілося самому його спустошити. Звідки в нього те все, думав Ґорд. Чому він так легко вірить убивцям батьків? Чому? Що з ним не так? Чи, може… зі мною?
Ґорд не відповів. Ця думка збила його з пантелику. Вона ніколи до того дня не закрадалася в його голову. І він не знав, що з нею робити.
Куро побачив розгубленість на обличчі брата. Воно було ледь підсвічене, але він помітив.
— Досить, — відрізав нептах. — Досить розмов. Ранок покаже, хто з нас має рацію. Я спати. Тобі ж із Імператором не виходити на двобій — можеш крутитися, як Багатоногий, досхочу. Справа твоя. Набрид.
Куро жваво ліг, загорнувся в ковдру й повернувся обличчям до стіни, а до брата — спиною.
Ґорд мовчав. Сидів, дивився на полум’я свічки — й мовчав.
Брат не мав рації, він це розумів. Але він також розумів, що безсилий його переконати. І завтра Куро загине, а він, Ґорд, лишиться один… Вперше і назавжди.
Світ назаї таки поглинув Ґорда — і відпустив лише вранці, коли перші саґґари почали співати свою затяжну, сумну пісню. Чотириокі співали щоранку. Більшість чанарів казали, що це — пісня майбутньої Перемоги. Ґорд так не думав. Він вважав, що то звуки панахиди по його минулому життю.
Куро завжди був іншим. А він… ні. Він любив батьків, любив селище, де вони раніше жили й де народилися. Тепер усе було інше. Тепер воно називалося не Холоднопілля, а Рим Лерит — північна столиця імперії. Кораблі чанарів припливли до берегів Об’єднаних Земель за сотні верст звідси, і за десять років голомоза армія Виборної Ради так і не змогла вигнати загарбників.
Іноді Ґорд мріяв, щоб їх із братом убили, щоб це нарешті скінчилося. Але їм щастило. Їх обрали до лав Сірого Легіону. Їх вчили ненавидіти своїх співплемінників, зневажати всіх, хто не був імперцем і не прагнув присвятити життя Шляху Дюнадара — жорстокому, безглуздому вченню, де життя алюда не варте й розбитої мерти, а найліпше, що він може зробити, — це віддати його на честь Імператора.
Віддати йому самому, як це станеться з Куро, або на честь Його війни з іншими. Покірність — заради спустошення. І спустошення — у разі відсутності покірності. Але це не для Ґорда. Він ніколи не вірив, що сенс його існування — втратити назаї заради безглуздих переконань. Заради будь-яких переконань, якщо чесно. Елха — то інше. Але не це. Не Шлях гарзового Дюнадара.
Схоже, думав Ґорд, я справді блукач, якому ніколи не буде близьким доля чанара. Чому ж тоді мені так страшно це визнати? Чому я боюся сказати про це наставникам? Бо вони мене вб’ють, ось чому. Бо не сповідувати Шлях Дюнадара — це теж щось сповідувати.
Клятий Раар, чому тут не можна просто жити? Чому? Чому алюд має постійно щось обирати? А якщо я не хочу? Якщо я не хочу ані йти Шляхом, ані бути його супротивником? Якщо я хочу… просто жити.
Ґорд сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу. По його щоках покотилися сльози. Він уже забув, які вони — так давно не лізли з його очей. Теплі й солоні краплі мружили очі й не хотіли спинятися.
Брат спав, а він плакав, закусивши руку зубами, щоб не видати жодного звуку. Куро теж скоро прокинеться — навряд чи є кращий будильник, ніж вий саґґара. Але то буде за кілька ударів серця, і Ґорд устигне заспокоїтися.
А потім він піде з братом до наставників. І вони разом підуть на сніданок. А після цього весь Рим Лерит вишикується у довгі ряди й кричатиме: «Рим го Дан!» — поки Імператор дивитиметься на них своїми фіолетовими очима без повік.
Коли вони скінчать, він викличе Куро й дозволить тому зробити кілька ударів. Але жоден не досягне цілі. Синьошкірий Первісток швидкий, як пустельний вітер, і сильний, як хвилі океану. Він ударить Куро сталевим клинком у груди — і той втратить синього. А Імператор всотає його своїм фіолетовим коконом і розчинить у ньому.
За мить він змочить безшкіру синю руку в крові Куро, викличе Ґорда й торкнеться його щоки. Він скаже нептаху, що немає більшої честі, ніж мати такого хороброго брата. І коли Імператор торкнеться Ґорда, той подумає, що Куро загинув недаремно. Подумає, що він справжній чанар і герой.
Але то вже будуть не його думки. А його власних думок у нього більше ніколи не буде. Він стане Сірим Легіонером, чанаром Шляху Дюнадара. Бо така доля Помазаника Імператора.
Він більше — не він. Він і є Шлях. А у Шляху немає сумнівів. Лише покірність.