Частина четверта — Я.

Частина четверта — Я.

Скільки питань ми задаємо собі щодня? Десятки чи сотні? На котрі із них знаходимо відповіді та чи взагалі можливо їх знайти? «Я хороша людина?», «Я заслуговую?», «Мене люблять?», «Чи я не помилилась?», «Що зробити?», «Як правильно?», «Скільки ще?», «Коли вже буде достатньо?». Багато питань.

Загубитися в тому всьому можна, а губляться люди не лише у власних питаннях. Існують іще думки — свої, чужі… і чужі, які стали своїми. Таранують наші голови страхи, втрати, болі, поразки і відсутності. Можливо, це саме нестача чогось хорошого і необхідного спрямовує нас у ті зарослі? Хто зна...

Буває таке, що з часом ми губимося надовго, як це? От воно — дитя з крові й кості. Воно маленьке, але вже наповнене різноманітними скарбами: радісне, відважне, щире, справжнє, дзвінке, грайливе. Воно любить малювати чи надмір вправно вибудовує піщані замки. Захоплюється і навчається. Дитя чудове, воно безумовно заслуговує на любов, не повинне ані старатися, ані доводити. Життя його вже варте того, щоби бути. Дитя задає запитання, аби зрозуміти світ, і зовсім не для того, щоб довести собі чи іншим ті примітивно зрозумілі речі.

Це дитя почуває себе на вершині, аж доки одного разу не почує сміх, котрий відріже металевим клинком бажання демонструвати комусь свої картини — перший удар. Воно сховає ту частинку кудись, де безпечно. Ось дитя чує, що воно не так рухається чи говорить. Воно відчуває сором, нерозуміння, страх — другий удар. Дитя мовчатиме, а потім затягне й цю частинку в безпечне місце. Далі дитя почує, що воно відчуває неправильно: що хороші діти не зляться і не вередують — третій удар. Воно перестане довіряти собі і заховає глибоко ще один зі своїх «скарбів». От дитя тікає від війни, от воно чує про чиюсь смерть, от втрачає, а от ховається. Минає час, і все зникає — дитя сховане за дверима, що не треба відчиняти. Думками туди — зась!

Буває таке, що люди губляться. Не знають хто вони, чого хочуть, що люблять. Живуть не своє життя. Втрачають себе. Згодом геть не впізнають відображення в дзеркалі. Як цьому зарадити? Не знаю, але, можливо, першим кроком були би слова, адресовані малому дитяті, яке чекає за дверима: «Я тебе бачу».

***

Орест дивився на міцну, але при цьому тендітну спину Рі, котра крокувала спереду. Контраст із видом Іванчиних плечей був яскравим. Дівчата перекидалися між собою наче простими словами, але він розумів, що то вже розмова двох приятельок. Втручатися не став, лише йшов позаду, згадуючи їхні з братами дитячі жарти.

Панство зібралося під одним із тих старих як світ дерев. Були там Кузьма, Христина і Сашко.

Невимовлений вголос грізний настрій висів над головами кожного із присутніх. В той же час Рі з Орестом почувалися легко, наче якась неслухняна радість знову завітала у їхні душі. Вона, радість та, не бажає розуміти того, що її не хочуть тут бачити; не звертає уваги на те, що зараз могла бути недоречною. Власне так, вже крокуючи одне біля одного, трималися вони холодними долонями.

Ніхто не промовив ані слова, що могло би передати смуток, страх чи печаль, але щось таке відчувалося в повітрі, ніби всі запахи були отруєні.

— Нарешті можна спокійно поговорити, — почала мара.

— Ми вирішили дати вам час, щоб побули разом, але довше тягнути не варто, — продовжив Кузьма. — Я знав, що Сашко з Іванкою лише чекали хорошого моменту, аби розповісти. І я терпляче чекав, а потім попросив, щоб інші теж чекали. Тепер, коли ви вибачили — кожен собі і одне одному, пора братися за інші питання. А вони у нас є.

— Це не ваша вина, насправді, це зрозуміло. Я могла би здогадатися, що так буде, — втрутилася нявка.

— Так, це було на поверхні, — перелесник.

— Та кажіть вже, шо ж ви так тягнете?

— Ти провідник від шепотів...

— Ага, нічого нового.

— Та дай сказати, не перебивай! — Сашко не любив, коли йому обривалася думка. — Так от, я ж теж провідник, але крім цього я перелесник — то моя суть. Хто ж ти такий, ми досі не знали. Так само з Рі — вона точно має щось особливе в собі, і, повертаючись до походження: ми так і не зрозуміли, ким була та Софія. Тож ці два питання були для нас найважливішими та могли стати ключами до інших загадок.

— Так, — не втрималась Іванка. — Ця інформація дуже важлива, ми всі хотіли знати. Це і вкрай незвичайно. Я такого не бачила ще і не чула про таке, тому хоч розгадка була настільки простою, та ніхто з нас до того не додумався, — її розсмішила власна думка. — Навіть я. Якби не шепоти….

— Шо ж з вами робити? Тягнете, як не знати шо, хтось нам розкаже, в чому справа? — Рі не гнівалася тоді, вона просто не могла довше чекати.

— Тож шепоти були ще раніше перед вами. Іванка переписала все, але навіть після того текст був дивним. Довго ми голови не сушили: часто таке бувало, що мова йшла про дивні минулі чи майбутні часи, про речі, яких ми не розуміємо. Тож ми і залишили те в спокої. Коли ви перейшли, жодне з нас не згадало про те послання, бо нічого спільного ми тоді не вбачали. Тільки після того, як Ор назвав це прокляттям, після того, як Рі оповіла про свої дивні подорожі в часі, я почав віднаходити тоненьку стежку, що й привела мене до тих слів.

— Що то за текст був? — допитувався Ор.

— «Бестія прокинеться неочікувано і не так, як всі інші. На своє місце повернеться потужна сила і стане на захисті часів. Все почнеться спочатку, і знову лише одиниці те помітять».

— Це все? В цьому ми маємо знайти якісь відповіді? — Рі не розуміла.

— Ха, то це я бестія чи Рі? — Орест спробував пожартувати, але вийшло тільки проявити гіркоту сарказму.

— Того ж і ми не думали про це одразу. Тут сказано бестія, а вас було двоє. Але якщо бестія — це не про живу істоту? Може, не варто сприймати все так буквально? Якщо так, то бестією може бути все, що завгодно: слова, вчинок, подія, — перелесник радів оповідаючи, він не міг приховати свого збудження, бо ламав хлопець голову над тим всім довго. — Це може бути ваше прокляття!