Частина третя — Правда. Розділ перший — Погляд з іншого ракурсу.

Частина третя — правда.

Розділ І. Погляд з іншого ракурсу

Дві постаті схилилися плечима і головами одне до одного. Посеред ночі під місячним світлом видно було лише їхні обриси. Скоріш за все, людський зір не впіймав би і того, але слідкували за ними зовсім не люди.

— Хіба то з наших хтось так пізно? Може, мара якась?

— Та шо тобі повилазило, сестро? То ж люди.

По озері рознісся дзвінкий жіночий сміх, ніби жаб’ячий хор, але зі зловіщим звучанням. Наразі тільки двоє, та інші вже поспішали приєднатися.

— Може, це перелесник жарти з нас робить?

— Не перелесник це, кажу ж — людина.

— То вони дурненькі якісь, щоби в таку пору сидіти тут?

— Чого ж дурні? Закохані, — на обличчі однієї з русалок з’явилася широка посмішка. — Цілуватися прийшли.

— Та навіть якщо і цілуватися — не перший вік парубки з дівчатами пізнаються і цілуються, а сюди не приходять. Ще й о такій порі.

— А якщо не місцеві? — роздумувала далі молодша русалка.

— Може, а так чи сяк ходімо ближче — придивимось.

Хлюпіт води заповнив нічну тишу, десь із глибин виривалися жіночі голоси. Коли з-під плеса води винирнуло ще три чорні голівки, дві перші вже наближалися до постатей і пильно придивлялися.

— Хлопець, здається, наш, а от дівчину не впізнаю.

— Чекай, Оленку запитаєм — вона краще на людях наших знається. Слухай, вони хоч би сорочки навиворіт повдягали чи шо? — далі дивувалася русалка.

— Ой, вони вже нас не бояться, сестро. Часи такі пішли, що люди самі собі до горлянок скочили, а на нас у них часу немає, — перебігаючи поглядом з дівчини на хлопця і навпаки, перешіптувалися дівчата.

— Геть подуріли, але це і добре, — знову зайшлися сміхом.

В тім часі інші постаті наближалися до них всі, як одна, — волосся довге і чорне, шкіра бліда, майже прозора.

— А шо це ви тут стали, як вкопані? Не гарно дорогих гостей залишати так довго без нашої уваги, — почали жартувати новоприбулі.

— Та почекай, не бачиш, шо вони сидять собі тихо і нікуди не збираються? Нам от що цікаво — як це вони додумались таке утнути і сидіти тут поночі?

— Дурненькі, може? А може, не вірять, хто їх знає? Та і шо вам за різниця?

— А різниця така, що якщо це хтось із наших жарти собі робить, а ми повіримо — то встиду потім наїмося, шо гей.

— Та хто ж би таке зробив?

— Перелесник!

— Та не перелесник це, — обізвалася Оленка.

— О, Оленко, ти добре знаєш людей наших: скажи, впізнаєш когось?

Вона пильно придивилася і таки впізнала. Бо то ж Василь — хлопець, якого зустріла багато років тому, він тоді обійшовся лише переляком. Оленка добре пам’ятала Василя — він був якийсь особливий.

— Та це ж той Василь, що ви казали, що закохається в мене, — сплеснула дівчина долонями по воді і гучний звук розрізав нічну тишу.

Дві постаті боязко роззирнулися, але русалок побачити, звичайно ж, не змогли.

— Тихіше, — заспокоювала молодша сестра. — Бо зараз таки втечуть.

— Вже не встигнуть.

— Скажу я вам, сестри, що зовсім цей молодик дурненький, якщо тоді не навчився. Казала Оленка, що настрахався не на жарт, але от так приходить собі сам у наші лагідні обійми.

— У нього, може, і замість серця камінь — дивись, яку голубку привів, і зовсім забув про нашу Оленку, — всі зайнялися реготом, аж водяник приплив і собі подивитися, що тут таке.

— Шо ви, дівчата, зморили якесь сарача[1] вже? — цікавився той.

— Іще ні, — почала найстарша. — Але скоро таки зморемо і не одного.

— Це вони взагалі подуріли після тих воєн проклятих?

— Напевно, що так. Хто ж знає, але то вже не наше діло.

— Чуєте, ви би не теребили язиками так довго. Якщо ви їх помітили — то інші теж.

Дівчата таки налякалися, що хтось відбере легку здобич у них з-під носиків, і поспішили до берега. Першою дозволили вийти Оленці.

— А шо це ти, любасику, так забарився? — промовила вона солодким голосом, ступаючи по мокрому піску.

— Місяць вже давно висить вгорі, — решта русалок підходила все ближче.

— А ми тут всі разом думали-гадали, шо ж ви у наших краях забули так пізно? — лукаво посміхнулась чорноволоса. Вона розглядала пару з ніг до голови, коли сестри обходили їх ззаду.

Орест хотів захистити Рі, але й сам не знав, що тут можна вдіяти. Двоє побіліли в мить, страх хвилею накрив дівчину, і вона могла лише втупитися поглядом в незнайомку. Хлопець іще намагався щось сказати, але намарно — ніхто вже не розібрав тих слів.

Дівчата вбилися своїми гострими кігтями в шию Ореста і потягли його до озера, Рі голосно закричала, коли котрась вчепилася їй у волосся. До води їх втягували вже зовсім роздряпаних, брудних, побитих і заляканих. Марія втратила багато сили, але пручалась, як дика звірина — теж почастувала русалок своїми нігтями і кулаками. Від чого ті ще більше розігралися. Орест все ще намагався допомогти Марі, але як тільки він відкидав одну з русалок — наступні вже чіплялися до нього з різних боків. Обличчя, здряпане зовсім, стікало кров’ю — від того юнак майже нічого не бачив.