Частина друга — Доля. Розділ третій — Достобіса очікувано.

Розділ ІІІ. Достобіса очікувано

Літо у своєму розпалі дарувало молодим людям багато радощів та навіювало дивно-дику жагу до життя. Сонце пашіло вгорі день за днем, здавалося, пригріваючи все дужче. До озера Рі обожнювала приходити пополудні й під веселі розмови та плескіт води радіти і святкувати свою молодість.

Діти більше трималися берегів, а старші юнаки і дівчата таки випливали на середину, бавлячись і милуючись спокійним плесом свіжої води. Орест також любив туди вчащати, але зазвичай з’являвся уже пізно, коли вода охолоджувалась іще більше, а рій односельчан ставав куценькою групкою. Тоді він спокійно вітався з тими, хто залишився, та сором’язливо, опустивши очі додолу, швидко позбувався своєї робочої свитини і чоботів. Вони лежали, як мертві худющі трупи якихось невідомих тварин. У самих штанях занурювався він все глибше, не звертаючи увагу на зацікавлені погляди дівчат. Інколи Рі гадала собі, про що Орест міг думати в такі миті. Чи взагалі про щось думає? Як для Марії її біг мав незбагненну для інших інтимність, так і для Ора плавання в озері стало особистою й особливою традицією.

Повертався хлопець, коли вже вечоріло, а цього разу Рі таки дочекалася його, і разом вони рушили додому. Дорогою вслухалися в той незабутній хор жаб’ячого квакання і цвіркунового гудіння. Їхні нелюдські голоси спліталися воєдино, що було дивним, бо ж істоти ці зовсім не друзі одне одному. Пісня їхня була такою приємною та гармонійною, такою справжньою і чистою, що ненароком Рі сама заслухалась, і тоді, ідучи спокійним кроком біля Ореста; думаючи про щось просте, а заразом вічне; насолоджуючись тим співом і вбираючи його в себе кожною клітинкою тіла — тоді десь підсвідомо Марія зрозуміла, що саме так відчувається безтурботність. Це була тонесенька ниточка, яку давним-давно ще маленькою дівчинкою Рі загубила десь по дорозі із Сорокатисячного до Чорногора. Раніше, бувало, Марі думала, що от-от зловить ту проклятущу і таку бажану легкість, але ніби хитрий лис, вона лише вертіла своїм хвостиком, який за мить вислизав з долоні. За секунду то того, як дівчина замкнула би той хвостик у своїй руці, він завжди вислизав. Але зараз було по-іншому.

Тепер навіть хвостика не було, і лиса не було. Вона просто верталася додому, вдихаючи на повні легені. Хтось би подумав, що це лишень повітря, але ж ні — Марія вдихала безтурботність, тепло, млість, любов і спокій. Через ніс проходили не тільки молекули кисню, а й акорди вечірнього хору; через рот виходив не лише вуглекислий газ, а й старезні, що аж сиві, страхи.

Так, повертаючись не то разом, не то окремо, вони мовчки захоплювалися вечірнім спокоєм.

Рі не могла отямитися від тієї невимовної радості, яка давала їй розуміння всепоглинаючої безтурботності навколо. Те щастя бігало в її думках і жилах, ніби неслухняне дитя, і хотіло все вирватися на волю. Спочатку відчувалося в голові думками про побачену тисячі років тому веселку після рясного, літнього дощу. Потім щастя скочило на обличчя — в очах залишило вогкість і блиск, а на губах легку усмішку. Те ненаситне дитя мчало далі: до грудей прибігло — і ті почали дихати вільно й широко. Далі були руки, які нагло захотіли когось або щось обнімати, тулити, прикладати до серця. Останніми той порив дитячої забави відчули ноги, що хоч були в русі, але метушились, аби от-от здійнятися не до бігу — до польоту. Так і йшла Рі за Орестом, напиваючись тим чудовим відчуттям, щоб навіки запам’ятати його.

— Такий вечір гарний, аж хочеться танцювати, — врешті вимовила вона і одразу ж додала: — Або ні, не танцювати — плавати, як ти оце. Оресте, здається, я врешті зрозуміла. Я розумію, чому ти це робиш ввечері! — радісно, майже сплеснувши в долоні, продовжила Рі.

Ор і сам був у чудовому настрої, а ця хоч неочікувана, але така справжня, що майже дитяча радість подруги, відкрила і в ньому магічні двері. Чарівні ямки на щоках з’явилися самі по собі.

— Хочеться, знаєш, чого? — вона і не збиралася чекати на відповідь. — Хочу шубовснутись у воду, як та русалка, щоб пірнути так глибоко, наскільки зможу, а потім плавати в тій воді і плавати. Хоч до самого ранечку. Божевільна думка.

— Та чого ж божевільна? Ходімо, — Орест, не гаючи ані хвилі, різко розвернувся і швидко покрокував у протилежному напрямку. Марія навіть здивувалася попервах:

— Ти шо, смієшся з мене? Озеро в таку пору… Справді підемо? — вона ще трішки вагалась, але хлопець вже встиг побачити маленькі грайливі вогники в її очах, тож не збирався відступати.

— Ну, ти ж хочеш, — широко усміхаючись продовжував Орест. — Уяви: ми з тобою в озері біля старого лісу, майже, як в Чорногорі, довкола тиша і ніч.

— Я боюся темряви, — словами Марі все ще чинила опір, але в ту ж мить наздогнала Ореста, який і не думав сповільнитися.

— Але ти не будеш сама. Будемо блукати старими стежками і слухати шепіт місяця, а десь з-за дерев на нас дивитимуться мавки, лісовики і потерчата, — Ор використав той магічний голос, що немов приворожував. Це той особливий тип комунікації, який він використовував дуже рідко. Рі любила ті нотки і водночас не дуже: після них вона не вміла сперечатися, лише слухала й дивилася в блакить очей.

— Певно, подумають, шо ми найдурніші люди, які їм зустрічалися, — Рі здалася.

— Точно так і подумають! Вони, мабуть, говоритимуть своєю мовою: дивними голосами та незнаними нам словами, а ми чутимемо тільки шум вітру. Так і не зрозуміємо, що відбувається довкола.

— А в озері чатуватимуть русалки.