Частина друга — Доля. Розділ перший — Друзі

Частина друга — доля.

Розділ І. Друзі

Дев’ятнадцятирічна Рі голосно сміялася, коли чорноволосий хлопець закінчив щось розповідати, очевидно то був жарт. І власне тоді біля їхнього столу невідомо звідки взялася Христя. Дівчина поставила, а точніше — кинула на стіл важку книгу. Із неприхованим захопленням та гордістю прибула промовила:

— Я знайшла її! — вона, висока і струнка, дивилася на своїх слухачів і не могла дочекатися реакції.

Марі неохоче відвела погляд від парубка, а хлопець допив решту вина з келиха.

— Це, певно, щось важливе? — промовив юнак і кинув погляд на знахідку, а вона дійсно справляла враження, адже була дуже-дуже старою. Лежачи на столі між келихами та плямами червоного напою, книга здалася хлопцеві чимось незвичайним. Юнак підсвідомо розумів, що місце такій дивовижі зовсім не в гамірному шинку, посеред напівп’яних студентів. Христина, ніби читаючи його думки, схопила і сховала в обіймах свій скарб.

— Це вона? — запитала Марі й простягнула руку в сторону Христі, аби доторкнутися до тієї дивовижі.

Рі знала, про що мова. З Христею вони познайомилися минулого семестру і одразу ж потоваришували. Тоді Марі повернулася до Сорокатисячного на навчання, але зовсім нікого не знала. Христя була вже на п’ятому семестрі з історії, а їхнє знайомство відбулось, коли дівчата обидві зголосилися до проєкту з історії літератури. З тих пір минуло трохи більше ніж пів року, а товаришки продовжували зближувались. Рі не гаяла часу — хлопця біля її столика звали Остапом.

— Добре, кажіть вже, шо це за штуковина. Бачу, вечір провести наодинці і так не вийде, — заявив чорнявий.

— Ой, нічого тобі не буде, як не сьогодні, то завтра націлуєтесь, — відбурмотіла Христина, яка часто звинувачувала хлопця в тому, що той вкрав у неї найкращу подругу. Рі зашарілася.

Після першого проєкту дівчата не припинили свої наукові пошуки. Христя дізналася, що Марія багато часу провела в Плічі і мала близьких родичів серед писарів — цей факт захоплював молоду дівчину, яка проявляла інтерес до історії, а відповідно і до роботи з писарями. Вона дійсно могла розраховувати на такий розвиток подій, бо була дуже обдарованою і науку, здавалося, любила більше за все. Зараз Марі займалася своєю працею про перших літераторів Сорокатисячного, а Христина з радістю допомагала. Інколи Рі уявляла, що мозок подруги працює, як величезна піч — у неї неодмінно треба вкидати нові знання чи завдання. Без тих дров, тобто розумової праці, вона ніби гасла: нічого не приносило молодій дівчині більше радості, аніж можливість навчитися чомусь новому.

— Це найстаріший відомий нам перепис професій, що панували на теренах Сорокатисячного, а також імена — це найголовніше, — почала пояснювати Рі. — Якщо десь і можна знайти перших літераторів, авторів чи писарів нашого міста, то точно тут.

Сорокатисячне тепер величезне місто, розвинене та самостійне, до того ж у народі носить імення міста Оборонців, але так було не завжди. В минулому це зовсім маленьке містечко, подібне до сучасного Новорполю чи Черемоха, але з часом місто розширювалось і поглинало землі довкола. Були там інші поселення, назви яких зараз можна знайти хіба що в дуже старих книгах. Часи Широкого Розквіту (приблизно 750–910 роки) — це період, коли відбувалася найбільш активна фаза приєднання земель до Сорокатисячного. Тоді і книгописання взлетіло вгору — багато нових даних треба було створювати. Аби не лише фізично, а й в культурній та науковій площині землі стати одним цілим, писалися нові спільні трактати, переписи і праці. Книга, котра лежала тепер на колінах Марії, можливо, походила ще з кінця Широкого Розквіту.

— Де ти її відкопала? — вона захоплено взялася перегортати сторінки.

— Де взяла — там вже нема.

— Дуже смішно.

Дивлячись на стару книгу, Рі не змогла стримати усмішки, бо колись вона би таке і в руки не взяла, навіть не дивилася би в ту сторону. Власне, так виглядали всі ті «книги для дорослих», яких у дитинстві дівчинка обходила стороною. Ця велика, груба зі старими, стертими сторінками і трохи збляклими літерами, могла би бути королевою тих жахливо нецікавих книг. Сьогодні ж Марі із захопленням і повагою гортає її. За мить, однак, ідилію першої зустрічі було перервано.

— Ну, якщо чесно, то нам вже треба йти до бібліотеки — я ледве випросила у пана Святослава дозвіл винести перепис хоч на пів годинки. Він позичив його в якогось знайомого, дуже не бідного, тож закругляйтеся. Рі, начитаєшся вже там.

— Знаєш, насправді це ти викрадаєш її у мене. Твоя улюблена розвага — це псувати нам побачення, — напівжартома обурився Остап.

Марі кинула на хлопця закоханий погляд і м’яко поцілувала, Христя ж, дивлячись на все те, вдала, що її нудить. Вся трійця зібралася виходити, а чорноволосий остаточно забув про свої образи. Проходячи поміж інших столів, біля яких сиділи такі ж молоді студенти, Остап зустрівся поглядом із самотнім обличчям — воно здалося знайомим. За хвилину він вже стояв біля одинака і радісно вітався, перепитував про щось.

Світла чуприна весело вилася на голові незнайомця, хоч виглядав він старшим від Остапа на кілька років, але це не міг бути хтось із викладачів. Дивно, що в минулому семестрі Марія його не помітила, до того ж Остап вітався з ним, ніби зі старим знайомим. Це точно не першорічний, бо тоді вони зустрічалися би на заняттях. Христина, придивившись, теж впізнала щось знайоме в блакитних очах, а юнак, побачивши її, усміхнувся від вуха до вуха. На обличчі з’явилися дві чарівні ямочки.