Частина перша — Війна. Розділ третій — Все йде, все минає.

Розділ ІІІ. Все йде, все минає.

Значущі події в нашій країні пливуть у морі часу. Утворюють вони шторми і буревії, котрі вплинули як на Марійку, так і на Ореста. Революції проти писарів залишили тріщини на життях тодішнього покоління. Вони вперезалися гострим відгомоном у долі не тільки свідків, а і їхніх потомків. Постійне нерозуміння, невпевненість та незбагненність кружляли довкола людей, старих і малих, в часи між революціями і війною. Остання ж цілковито розбила і поставила всіх на коліна.

Описати ті жахливі події буде важко. Насправді, я думаю, що й змальовувати їх мені не варто. Я ж бо, дякувати долі й оборонцям, війни в обличчя не побачила і навіть не думаю, що змогла би гідно описати все те, що спало на плечі свідків та учасників битв. Вважаю, читачу дорогий, що речі ті були набагато жахливішими за всі вигадані моєю багатою уявою страхи.

Сорокатисячне опустіло ще перед прибуттям союзників. Тоді, коли Василь зі Свиридом гаряче готувалися до своїх перших зустрічей із війною, коли Ронан проводив перші наради та слухав мудрі доповіді вцілілих командирів, коли для когось участь лише мала настати — вулиці Сорокатисячного вже були залиті кров’ю. Першу навалу Мисливців відбивали ще недосвідчені, хоч і навчені жандарми. Відбили, але ціною величезних втрат. Тоді Сорокатисячне стояло в обороні, аж ніяк не йшлося про відсіч — лише аби втриматись, аби не пустити ворога далі.

Я стараюся, читачу, як можу, але ж бачиш — нічого з того. Я не вмію чи не спроможна взяти на себе той тягар, ту відповідальність, аби описати словами хоча б одну битву, хоча б одну втрату, хоча б одну смерть.

Впевнена, живі свідки змогли би сказати значно більше: описати все, як було — без зайвих барв чи замовчувань. Вони, не я, розказали би про крики, про відірвані кінцівки, вуха чи розірвані роти. Про плач, про страх, який сковує, про кров, піт і слину. Про виділення, які неможливо втримати всередині. Про огиду і сморід. Про голод і холод. Про думки і їхню нестачу.

Свідки і учасники, не я, стали би голосом тієї війни. Розповіли би про незбагненну іншими, неосяжну розумом втрату і біль. Про знущання, невиправдані ризики, які коштували комусь життя; про зради, про почуття провини. Вони би сказали нам про те, що не можуть жити далі. Що насправді війна не закінчилася: вона ніколи не скінчиться, а триватиме у їхніх головах, спогадах і у мертвих тілах побратимів.

Вони скажуть, а не я, про те, яким жахливо-болючим було випробування — повернення додому. Про те, як не могли знайти спокій чи розуміння, чи місце для себе посеред нас. Скільки сил витратили, аби знову стати частиною власного життя.

Про те все і значно більше повинні тобі, читачу мій найдорожчий, розповідати вони, а не я. Я можу тільки уявити, мої слова будуть лише краплею в морі того, що несуть у собі учасники тієї війни.

Кажу, як є, бо всі ми заслуговуємо на щирість — я не зможу описати тут жодної битви. Мені прикро, але така правда — краще зізнатися в неправоті, ніж створювати щось пусте, зневажаючи при тім всіх тих, хто знає, як було насправді. Тому, читачу, я розраховую і на твоє розуміння в обмін на таку відвертість.

На жаль, провести тебе крізь події, пережиті тоді в Сорокатисячному, та і за його мурами, я не в змозі. Прийми цю щирість та споглянь на війну своїми очима, пройди те пекло власними думками, пропусти його через себе так, як тільки сам вмієш, бо я в цьому зовсім не мастак. Залишу тебе, любий читачу, зі своїми думками на самоті. Знаю, що ти, як і я, сам віднайдеш у собі страшний відгомін війни.

***

Коли Свирид перетнув подвір’я батьківської хати, йому на мить здалося, що зі сіней зараз вийде мати. Можливо, така близькість із смертю стерла в розумі всі кордони, і тепер чоловік сам не знає — посеред мертвих він ходить чи живих. А, можливо, він просто втомився.

Орест прибіг із млина, жадно ковтаючи повітря, і не знав, куди подіти погляд. Він так і вскочив на шию братові — зовсім не збиваючись з темпу, з усієї сили вдарився у міцні м’язи Свирида. Василь, споглядаючи на все те за вікном, здивувався, що брати не перевернулися догори-дриґом.

Батько ішов позаду, але і в його очах читалася радість, він ніби й помолодшав трохи. Всі четверо стояли на уборі[1], не знаючи, чи то цілуватися, чи то обійматися, чи то плакати — тож робили все й одразу.

— Вітаємо, сину, з поверненням!

— І з перемогою! — радісно викрикував Василь з-за вікна.

— Та більше з поверненням, — втрутився і Орест собі.

— А ти, малий, таки подорослішав, — оцінив брата Свирид і скуйовдив малому волосся власне так, як батько це робив.

— Ну та, чуєш, на млині робити не відбавилось, а коло убори скільки переробити треба було, — Ор і собі заговорив трохи, як батько.

— Ходімо, любі, сядемо до столу, як годиться — це ж яке свято сьогодні!

Обіймаючись, четверо почимчикували до хати.

Василь трохи розпитував Свирида про битви: лише вони двоє розуміють ті балачки. Потім, коли хлопці наговорилися, батько почав своєї заводити, і Орест також. Так, не лише в хаті Римаруків, а і в тисячах інших велися подібні розмови.

Наступного ж ранку Свирид зібрався до хати Малярів. Будинок стояв одразу ж за рогом довгої вулички. Чоловік одягнувся гарно, але скромно. Нова сіра сорочка з чорним лейбиком[2] і такого ж кольору штани були символом жалоби — до цієї хати оборонець повернувся на щиті. Молода дружина покійного Назара тримала на руках мале дівча, яке рвалося на двір — до дітей.