Частина перша — Війна. Розділ другий — Втрата.

Розділ ІІ. Втрата

Маленькі червоні жаринки дотлівали в печі, коли Орест прокинувся зі сну. Вставати з постелі не хотілося, а холодне повітря лише погіршувало ситуацію. Ор одразу ж помітив відсутність старших братів — дивно, бо зазвичай вони не дуже переймалися сном молодшого і в той чи інший спосіб будили його зі самого ранечку. З першого погляду могло скластися враження, що хлопці не вельми ладнали — вони постійно насміхалися один з одного та кепкували, але такою вже була парубоцька вдача. Насправді ж брати глибоко віддані, хоч ніколи не показували це словами.

То був один із тих холодних днів, коли батько прокидався на світанку, аби почати роботу млина настільки рано, наскільки це можливо. Жнива закінчилися, тож усі поспішали до мірошника із великими мішками пшениці, жита, ячменю чи проса. В хатині панувала холоднеча: ніхто не напалив у печі до сніданку, лише самотні вчорашні жаринки сумно дотлівали посеред попелу. Орест згадав, як тут було гарно і тепло, коли мама іще жила, і усміхнувся. Розпач і злість вже перемололися в хлопчачій душі, як те зерно в жорнах, але пустка досі залишалася всередині. Ор дуже часто згадував минуле.

В хаті Римаруків завжди було затишно та привітно. Хлопці, що дивувало всю околицю, були напрочуд порядними, вихованими й доброзичливими. Вдома вони частенько бешкетували від непереборного бажання повеселитись, а не від злих намірів. Мотря і Олексій мали трьох синів. Коли матері не стало, Свирид мав уже двадцять, Василь сімнадцять, а наймолодший Орест всього вісім літ.

Мотря померла швидко, під копитами Рябого. То був жахливий випадок, особливо зважаючи на те, що жінка все життя доглядала хворих тварин. Кінь був старий і не полохливий. Кілька днів він не їв, мало пив та все благально іржав з останніх сил. Коли Мотря прийшла глянути на скакуна, ніхто не міг і подумати, як все закінчиться. Видно, кінь був дуже хворий і через те неспокійний. Коли це сталося, свідків не було… Скоріш за все, жінка поворушила болюче місце, і Рябий не витримав. Ніби лихо його взяло, кінь почав різко й шалено вириватися з вуздечок. Мотря впала на землю, опинившись під копитами.

Олексія до дружини не пустили, на похованні тіло Мотрі було повністю сховане під простирадлом. Хлопці до кінця не розуміли, що саме сталося.

Всі завмерли на якийсь час, наче застигли в одному стані. Перші дні Орест не думав про смерть матері,  немов виштовхував цей факт зі свідомості. На шостий чи то сьомий день він взявся за прання і тоді згадав. Руки, почервонілі від тертя грубої тканини, витягли із купи речей штани. Раптом Ор помітив темні плями на тканині, які з’явилися від обтирання брудних рук. Хлопець, ніби магічним способом повернувся в часі — він згадав, як дивився на дерев’яну кришку, що ховає під собою тіло. Його рука автоматично стисла пальці, коли треба було взяти грудку чорної землі і вкинути її до холодної ями. Це була його рука чи когось іншого? Когось, хто забрав у нього контроль над тілом, а він — справжній Ор, лише спостерігає. А може, то Василь кидає грудку? Чи таки Орест? Хлопець не розумів, чия то рука, аж поки долоня не обтерлася з бруду об його штани. Певно, та рука таки належала йому. Земля залишила на одязі темні плями, які зараз пекли Ореста зсередини. Він рішуче взявся за відтирання, не зважаючи на тупий біль у долонях. Полилися гарячі сльози.

Минуло кілька років, а біль нікуди не зник, він просто став іншим. Дотепер хлопці не могли дозволити собі жити далі — для них не було майбутнього, тільки теперішнє.

Найстарший, Свирид, топив горе у гуляннях, залицяннях та горілці. Насправді він і до того полюбляв бувати в товаристві, бо і товариство любило бути біля нього. Хлопець веселий, і що тут приховувати — гарний, кмітливий і щирий.

Середущий брат Василь не переставав злитися на світ і долю, що приготувала для їхньої матері таку ранню смерть. Хлопець мав добре серце і не вмів собі дати раду із таким несправедливим випадком. Він не розумів, не сприймав таку реальність. Василь не виплескував горя на інших, хоча сильну злість таки відчував. Врятувала його важка праця. Хлопець активно взявся за поміч батькові по господарстві і на млині — аби лише побільше роботи переробити. Часто він повертався до хати тільки для того, щоби безсило впасти на постіль і заснути міцним сном.

Батько втратив найбільше і горював найсильніше. Так, сини дарували йому багато радості, але, залишаючись на самоті, мірошник часто згадував свою лагідну дружину. Нерідко сльози самі котилися по щоках.

Між собою ж всі четверо мало коли висловлювали те, що відчувають. Лишень згадувати померлу любили. З жартами та веселими спогадами говорили вони про втрачену кілька років тому дружину та матір.

Згадуючи, як затишно тут було колись, Орест стояв на кухні і вдивлявся в холодну піч.  Позіхнув, повільним кроком подався до казана[1] з водою. У напівсні він взяв черпак до руки і нахилився, аби напитися — порожньо. Хлопці, певно, пішли внести води, якраз коли Ор прокинувся. Чекати з моря погоди він не став, тому швидким кроком подався на двір, прихопивши черпака. Орест тільки встиг почути, як Свирид закінчував речення:

— ...я ж кажу тобі, що батько не погодиться, — він ніс у руках дрова, а Василь казан свіжої води.

— На шо батько не погодиться? — запитав Ор і в ту ж мить замовк, аби напитися.

Хлопці перекинулися поглядами.

— Він має право знати, шо тут робиться, — першим відізвався Василь, а очі Свирида майже вилізли на чоло.