Частина перша - Війна. Розділ перший - Втеча.

Слово від автора:

Чула думку, що, читаючи книгу, людина веде діалог з автором. Мені важко не погодитись із тим: створюючи щось із нічого, аби не народити під «пензлем» своїм пустоту, треба все те чимось заповнити. Що ж могло би виконати таку важливу місію? Чим залити пустоту, аби та стала мистецтвом? Думаю — собою.

Тож і я, любий читачу, поспішила поділитися з тобою. Я щиро прагнула того, а тому влізала у своє єство і відривала там із кожного свого органа маленький шматочок. Взяла крапку крові, трохи серця; клаптик легень, нирок, печінки; міліграмну частинку мозку, трішки із прямої кишки і навіть жовчного міхура. Відірвала шматок від яєчників і матки. Шлунок теж поділився, а за ним і червоподібний відросток (хоча ніби нікому непотрібний). Приправила соленою сльозою. Іще трішки всякого: думок, спогадів, страхів, болей. Поділилася правдою і любов’ю, сміхом і переживаннями, роздумами і ваганнями. Не обійшлося без моїх жалів, було навіть смирення. Я все це виривала, виймала, вичищала і роздивлялася під денним світлом, аби потім помістити тут. Малесенькі шматочки всього того, що бурлить всередині, ти, любий читачу, знайдеш посеред написаних мною слів.

Частина перша — війна.

Розділ І. Втеча

Шестирічна Рі стояла вдивляючись у глибину небес своїми сірими очима. Вгорі красувалась одна з найбільш вражаючих з’яв, які дівчинка бачила у своєму житті. Райдугу ту важко було назвати яскравою: Марійка розгледіла лише помаранчевий, бузковий і зелений, котрі були напівпрозорими. Разом з тим, небо після дощу буяло кольором — від блакитного до темно-синього глибокого відтінку, майже чорного. Дівчинка захлиснулася величчю простору, що ширився на різні боки; свіжістю, яка наповнювала собою все навколо — їх було так багато, що Рі несподівано збагнула свою мізерність. Розуміння те, однак, не налякало і не засмутило її, а навпаки — наповнило надією та мріями. Весь той величезний світ міг дати стільки загадкових скарбів і ховав у собі чимало різного, що хотілося пізнавати його безупинно. Дівча поглинало життя всім своїм єством, ніби втамовуючи якийсь дивний голод.

Рі сподобався літній дощ, вона любила досліджувати навколишній світ: не боялася грому чи блискавиць, задивлялася на птахів у небі, дивувалася красі диких квітів. Вологе повітря залило свіжістю її носик. Холодний вітер був трохи неприємним, а яскрава зелень трави підкреслювала особливість зустрічі із райдугою. В дитячій голівці ще не народились ані слова, ані розуміння того, що саме сталося. Цей звичний спогад поселиться в її серці надовго. Він сховається глибоко всередині. Прикритий тінями інших подій та розмов, здавалося би, — загублений назавжди, він таки житиме в маленькій Рі. Одного дня спогад з’явиться знову, аби викликати на обличчі дорослої дівчини усмішку і пригадати те, ким вона повсякчас була.

— Марійко, гай вертайся додому!

— Іду, мам.

Марі — худеньке дівча і досить непосидюче. Любов до пригод та пошуків чогось нового і незнаного спонукали Рі до постійного руху. Проблемою дівчинки було те, що вона дуже не любила, коли батьки засмучувалися. Почувши прохання від когось, старалась одразу ж робити так, як цього від неї очікували. Ці дві сторони Марі інколи сперечалися одна з одною — дівчинка частіше обирала голос «хороший», той, який підказував слухатися дорослих. Якщо б не та вперта натура — шукати пригод на свою голову, вона, певно, стала би найвідомішою у країні писаркою або знахаркою чи лічницею, або засідала в Раді. Наша Рі, однак, мала ту жаринку, котра все життя тлітиме всередині, і без якої вона не зможе відчувати себе собою. Колись доля запровадить дівчину у свої нетри. Пройшовши довгу дорогу, закінчить вона зовсім не там, де сподівалася. Зараз же Марійка голосно регочеться, гойдаючись під яблунею.

Минали день за днем у простому, але при цьому наповненому радощів житті дівчинки. Наш світ дуже різноманітний, і саме життя ніколи не було нудним. Навколо людей часто трапляються речі, до яких ніхто не готувався. Події, розмови і вчинки — все сплутується між собою, утворюючи незнані до того комбінації, а ті створюють наступні. Знову події, думки, слова, вчинки — наслідки, і знову — наслідки, думки, розмови... Безкінечно. Так, у житті відбуваються різні речі, воно не стоїть на місці, бо нічого не стоїть. Світ, в якому народилася Марійка, теж був у русі, ба більше — в дуже активній фазі. Безтурботне дитинство мало закінчитися зовсім скоро.

Того вечора дівчинка вже майже заснула, згадуючи всі витівки прожитого дня. Батьки ж були впевнені, що вона давно спить, тож почалася розмова. Рі не хотіла підслуховувати, вона солодко гойдалась у напівсні, і їй залишалося зовсім трохи, щоб впасти в тепле забуття, коли Зоря випадково підвищила голос.

— Тихіше, — майже одразу взявся заспокоювати її Максим.

Мама відповіла дивним тоном, а коли кроки наблизилися до кімнати Рі, бо хтось хотів перевірити, чи вона не прокинулась, дівчинка повернулася до стіни і заплющила очі. Розмова продовжилася, Рі вже пильніше вслухалась, а темрява наступала на неї із кожним словом все ближче. Марійка боялася тих чорних стін, які, здавалося, приховують у собі щось небезпечне. Голоси далі шепотіли:

— Нічого ще неясно, поки — це просто плітки з вулиці. Мисливці десь далеко, а ми — тут.