- Початок і кінець -

Лідія Аніщенко

«2020»

Чому я це пишу? Не знаю. Мабуть тому, що я люблю свою країну, а ще тому, що те, що відбувається зараз просто розриває мене, наче граната.

Все почалося з того, що мене відправили у вимушену відпустку. На роботі повідомили: світом шириться коронавірус і мер міста, відштовхуючись від рекомендації Кабінета Міністрів, розіслав наказ, через який більшість закладів, в тому числі освітніх, розважальних і тп - закривається. Як висновок, я опинилася вдома. Так само як і чоловік, якого перевели на віддалену роботу. Зовсім скоро поставили обмеження на громадський транспорт: у ньому мають право їздити тільки робітники життєво важливих організації. Тому лікарі, працівники продуктових магазинів, служб доставки, служб безпеки і тп – стали єдиними пасажирами громадського транспорту в Києві. Додам: посадку ввели виключно по спеціальним посвідченням. Вільно діє тільки приватний транспорт. Друзі таксисти та власні очі підтвердили це.

Написала подрузі в Іспанію: в них вже впроваджені штрафи і люди можуть виходити тільки в магазин, в аптеку, або вигуляти собаку не більше ніж за 150 метрів від дому. Чоловік написав подрузі в Росію: там тільки заворушилися і почали думати про обмеження, коли хворих стало вже більше 1000 тис. чоловік.

У нас із старшим братом різні тати. Мій помер ще молодим, а його – живе в Іспанії з новою сім’єю. Зв’язалися з ним – він ще на початку епідемії забрав дружину і доньку і пішов у гори, де зняв маленький будиночок подалі від людей.

І що ж я бачу зараз? Не десь у світі, а тут – в Україні. Щастя, є свідомі люди. Такі ж як я, у яких є друзі або родичі за кордоном і які розповідають їм новини. Або є власний розум, завдяки якому вони моніторять інформацію в Інтернеті, обдумують її, роблять висновок і надівають маски. Або дивляться телевізор. Додам, що я не дивлюся телевізор вже майже 10 років: в мене його немає і він мені не потрібен. Але зараз, мало не вперше в житті, по телевізору показують правду. Звісно, не всю і не всі: інформацію потрібно дбайливо фільтрувати і перевіряти. Девіз в цьому випадку: сім раз перевір – один раз повір.

І також я бачу інший прошарок – давайте назвемо його прошарок Фоми або тих, хто не вірить. Тих, хто ходить без масок і телефонує на гарячі лінії з криками: чому в магазин не пускають без масок? А такі люди є і їх дуже багато. Цей приклад з робочого досвіду моїх друзів і рідних. І тоді я стала думати, чому ж так? Чому одні вірять, а інші ні? І стала спостерігати. Чого-чого, а на карантині часу спостерігати є багато. А як, як письменниця і режисер за освітою, звикла спостерігати. І як читач, намагаюся думати.

Тож подаю вам статистику, яку я склала на основі спостережень за людьми на вулиці і за знайомими. Як у житті, що я бачу з вікна, так і у віртуальному світі. І ось що я бачу. Хто не вірить у вірус? Найперше люди, які не звикли думати. Бомжі, які тусуються на вулицях без масок, веселі, усміхнені, з цигарками і без масок. Червономорді дядечки, які тягнуть поперед себе, окрім пивного животика, чергову пляшку. Молоді дівчата, веселі, гарні і порожні: краса головніше за якусь маску, правда ж? Головніше, за якесь життя: своє, рідних, чи країни. Ще можу додати свого «прекрасного» сусіда, який справно прокурює під’їзд. Він стояв на вулиці разом зі своїм товаришем, обоє без масок (про те, що курці в зоні риску хвороби – взагалі мовчу), і голосно обговорювали те, скільки в країні проблем і як їх дістали перейменування вулиць. Саме час, правда?

Це з київських спостережень.

Далі запитую в мами, як справи у Кривому Розі. Мама розказує, що питала сусіда без маски, коли ж закінчиться карантин. На що той відповів: «Коли вони гроші відмиють». Тобто, середній недовірливий українець, який звик усе життя звинувачувати у всіх гріхах владу, робить це й надалі. Навіть не намагаючись перевірити інформацію чи увімкнути мозок. Запитую у друзів, також з рідного міста, і інформація від мами підтверджується. Але є й інша: вони спостерігають, що у нас дедалі більше людей ходять у масках. Я стала думати: чому? І тоді мені спала на думку легка відповідь, яка пояснює, чому так багато хворих на Західній Україні і менше – на Сході. І я скажу вам чому: тому, що на Сході менше людей, яких я опишу зараз нижче.

Інша складова прошарку Фоми – як це не дивно і як не страшно – націоналісти. Тобто люди, які ставлять інтереси своєї держави – в данному випадку України – понад усе. Я дуже люблю свою країну, більше, ніж вона того заслуговує, але я не дозволяю своєму невдоволенню владою засліплювати мене! Чому ж дозволяють вони? Чому не перевіряють, не думають, не питають людей за кордоном, не дивляться свіжі і справжні відео з Італії, Іспанії? Чому, коли їх коханій країні зараз загрожує загибель і криза? Бо їх засліплює ненависть.

Щастя, не усіх. Я знаю інших націоналістів, які є свідомими громадянами. Які перемагають свою ненависть розумом і відкладають її до кращих часів.

Але все одно, на даний момент – в нас все дуже й дуже сумно. І відео з наших заповнених українських пляжів підтверджують це.

Тим, хто не знає, або знає не повністю, додам кілька абзаців про хворобу.

Коронавірус виник в Китаї, він мутував через те, що китайці полюбляли їсти сирих кажанів та інших диких тварин. Раніше він був тільки у цих тваринах (виключно у диких, а не у домашніх, як зараз брешуть деякі канали і біг-борди, і ці побрехеньки активно спростовує чудова і відома організація зоозахисту UAnimals) – і тільки завдяки китайцям вірус мутував і призвичаївся до організму людини. І пішов по світу.

Вірус, як це неодноразово пише МОЗ на своїй офіційній сторінці, «чіпляється» у слизові оболонки людини, а це в нас: очі, рот, ніс. Тому люди носять захисні маски і деякі - окуляри. Чому маски надягають і здорові люди зараз? Тому, що вірус може жити в організмі 14 днів, і ви 14 днів можете не знати про це, але заражати інших: через поцілунок, випадковий чих чи кашель. Чи через передану сигарету. Додам, що найбільш зручно і екологічно використовувати не одноразові маски, а прості тканеві, які легко випрати господарським милом. Вони швидко сохнуть.