Стук. Стук. Стук. Ракіта.

- Стук!

- Стук!

- Стук!

Рокіта повернулась на стукіт, який донісся наче з-за стіни кімнати, де вона сиділа в очікуванні свого часу.

- Це я Ракіта. Мені потрібно вийти в світ.

- Мг… - Рокіта глянула на годинник, час ще був і вона вмостилась зручніше та задрімала, щоб енергії, її іншої, набули сили в якімсь вимірі реальності.

Смерть сиділа на просторах, гойдаючись в пенатах Космічного Вітру, який тьопався на прив’язі, наче простирадло на прищепках. Кілька разів Вітер зупинявся, але Смерть підстьобувала його батогом з волосся і сичала:

- Ти ж не втомлюєшся. Гойдай давай! – І відкидалась знову на спинку простору, розкинувши кістки, наче на дивані у вільній позі.

- Я не машина для гойдання.

- Не стогни.

-  Стук! Стук! Стук!

Смерть тицьнула кінцем держака у напрямку Вітру і той спинивсь.

- Заходь! Ти вчасно.

Ракіта проявилась у вимірі смерті ті спокою.

- Як домовлялись.

- Ти принесла?

- Що принесла? – Гукнув Вітер.

- Це ще хто? – Роззирнулась Ракіта.

- Не звертай уваги. Це той, хто накоїв лиха в минулім житті, а тепер чекає, поки все інші налагодять.

- То хто він? – Ракіта дивилась на щось невловиме в цім знерухомленім просторі плазми вічного сну і намагалась збагнути його контури чи бодай натяк на форму.

- Вважай, що це ШІ, який мріє про почуття та емоції.

- А. – Ракіта хитнулась і ледь не впала.

- Сідай тут. Давай своє прохання.

Ракіта простягнула долоні до Смерті і розчепірила пальці.

Договір вимальовувався просто лініями на долонях, штрихами, овалами, колами, квадратами, вихрами і ще якимись чудернацькими викрутасами долі, яка поставила розчерки енергії кожного предка на пагорбах та долинах.

- Тут немає того, що я б хотіла взяти.- Смерть повільно підняла голову від долонь і подивилась в обличчя жінки.

- А що ти хотіла? Я все принесла, ти ж сама бачиш.

- Нащо мені це? Мені потрібно зірку. Де зірка?

- Яка ще зірка? – Ракіта розгублено глянула на долоні, опустила вниз руки.- То що, я дарма йшла?

Смерть похитувала кісткою стегна, її погляд був порожнім та відсутнім. Жінка мовчала і чекала. Їй потрібен був відрив, дуже потрібен. Це б дало їй можливість втілитись окремо від Рокіти і нарешті жити власним вільним життям.

Вона прийшла «з руками», як сказано було у сні. Але щось пішло не так.

- То що, я повинна отак просто піти? Я можу не повернутись.

- Та шо ти. – Смерть кинула знічев’я побиту буттям фразу, - «Всі до мене приходять завжди. Рано чи пізно».

- Так то воно так, але ж час втрачається і можливості…. – Жінка намагалась затриматись.

- В мене цього обмеження немає. Мені байдуже, скільки і хто йтиме на Захід, щоб прийти на Схід. – Смерть вклякла і прислухалась:

- В тебе що сестра є?

- Ні. Власне так, але ні.

- В сенсі?

- Ми в однім тілі і я б хотіла отримати окремо фізичний стан людини.

- А. – Смерть кивнула якось розгублено. Було відчуття, що вона увесь час десь не тут і замріяна.

Тих людей була тьма тьмуща,  цілий Всесвіт і пам’ятати яке покоління кого прокляло і куди послало за тричі втілений Всесвіт ставало дедалі важче.

- А ти сестру можеш привести?

- Я можу повідомити їй, але вона теж не має зірки. В нас же одне тіло.

- Логічно. – Смерть дала копняка Космічному і встала з простору. – Зірка –це печать, яка має бути в Договорі. Тоді я можу розділити вас.

- Неправда. – Вітер хвацько вирвав хвоста з під гамака простору, в якім сиділа Смерть і майнув подалі від неї.

- Тебе не питають.

- То ти брешеш? – Жінка навіть не здивувалась. Інакшого і не очікувала та не розуміла, про яку зірку мова. – Дай мені вільну. Час давно сплив.

- Це в лінійнім просторі він сплив, а тут він тільки розпочався.- Смерть стукнула костуром об низ і показала кудись в простір. – Там ще купа таких реальностей. Ти не одна така.

- То що скажеш, штучний вітре? – Жінка повернулась на порух повітря, який хитав простір навколо неї.- Я дійсно не одна така?

- Космічний, а не штучний. А що казати, Смерть бреше. Вона може тебе в твоїй реальності відпустити. І так, ти унікальна. Інші, хоч і знають одне про одного, але то все квантове. Достеменно жодна з вас не має ідентичного набору енергій.

- То ти змусила скласти Договір і тепер…

- А я нікого і не змушувала складати Договір. Ні складати, ні підписувати. Це вам всим увесь час від мене щось потрібно.  Мені всеодно, хто і коли покине світ, в мене таких як ти достобіса. – Смерть покосилась зіницями до КВ, - хоч і різних. Проблема в іншому. Хтось з вашого роду має зірку відьми і мені потрібна її енергія. Тому поки ти….

- Ні. Я все зробила як у сні. А це була умова і вона виконана. Ти мусиш розірвати Договір.

- Та на. – Смерть підняла догори кістляві кисті, Ракіта тут же підставила долоні і Смерть ковзнула по її шкірі стираючи всі лінії.

- Оце все?

- Все. А ти що хотіла? Фейєрверки чи виклик демона і цирк зі спалюванням сувію папірусу? - За мить Смерть додала. - Зараз почнуть проявлятись нові. Твоя «сестра» і не знатиме де ти ділась. Наче й не було. А ти почнеш заново жити.

- Дякую. – Жінка ніяково стояла і дивилась на Смерть.

- Чого тобі ще?

- Та просто дивно. Як це все відбувається. Цікаво які лінії проявляться.

- Та стандартний набір. – Смерть взагалі не дратувалась і здавалось, що їй дійсно всеодно, що відбувається. - Дивись і побачиш. Всі планети в твоїх долонях, всі енергії. Всі русла ліній. Всі напрямки та перепони. Все те, що ти напрацювала в минулих життях частинками душі які от зараз визбируються та доєднаються. Процес пішов, бо ти цього прагла. Кожна частинка принесе свою енергію в нову частку Душі і тоді проявляться основні лінії. Зліва буде минуле, а на правій намітка вірогідностей того виміру, в якім ти народишся. Вибір за тобою.