Пора

Валерій, будучи присутнім завжди біля серця Віри, і саме це давало йому ниточку, якою він загоював рани коханої на її рідній землі, відчував рух нових енергій поруч.

Справи, що стосуються тонких тіл, всі незавершені справи кликали постійно і терзали врізнобіч його електромагнітні поля. Зараз вони були зібрані. В якійсь мірі. Ще рік тому вони були перемішані з земними полями, які в рази були потужніші за його власні.

Валерій тоді ще не розумів достеменно, як керувати потоками, та все відбувалось самостійним потоком.

Зараз він був в зібранім виді і спостерігав за чоловіком, який крутився поруч. Той то забігав, то вибігав з простору потойбіччя.

- Знав таких? – Звернувся до Валерія «той, хто нагадував Андрія».

- Авжеж. – Валерій витримав павзу. – Навіть зараз знаю. Це відлуння війни ще довго буде відчуватись.

Чоловіки мовчали. Вся їх сутність була розділена навпіл, але всеодно їх тримало разом.

Віра.

- Ти її бережи, мою кохану. – Кинув Валерій одним поглядом і навіть не сколихнув простір.

- Ти її бережеш. Ти ж це знаєш. – Відповів очима «Той хто нагадував Андрія». І вголос пролунало,- мені пора. Світанок.

- Давай, маршуй. Мені теж пора повернути цього хлопця, бо він затримався вже тут.

Сон Андрія розвіявся і він прислухавсь до довкілля.

Віра з кимось гомоніла.

Вже рік, як вони жили поруч. В одній оселі. Але це було так, наче Андрій жив в іншім вимірі. Віра займалась власними справами, він своїми. Сніданки та вечері, інколи розмови. Віра була мовчазною, а тепер стала зовсім замкнутою. І ось. Якийсь гомін.

Андрій смачно позіхнув та потягнувся. Скрипнули коліна так, наче підлога, по якій хтось йшов. А може хтось і йшов, тому й скрипнуло.

Чоловік прислухався до голосів.

- Віро! – Гукнув він у відчинені двері своєї кімнати. – У нас гості?

- Так, Андрею, так! Будеш снідати?

- Я зара.

Андрій вже стояв поруч з Вірою, ніжно обійняв її за спину. Віра притулилась, але була не тут.

- Андрій, - кивнув чоловік до гості.

- Ліка, - відгукнулась дівчина.

- Андрею, Ліка шукає свого хлопця.

- Ой, в мене ж фото є. Ви може його бачили? – Ліка перебила. Вона з розпачу надіялась, що всякий чоловік, хто був на війні знав одне одного.

Андрій вже зустрічав таких. Він взяв телефон із фото в руки і став уважно розглядати.

Віра, що спостерігала за ним, зрозуміла, що він знає цього хлопця. І зрозуміла те, що той вже може бути не живим. Вся постать, міміка, рухи, образ Андрія аж кричали про це. Віра зчитувала ці енергії.

Якась паніка стала закручуватись та вирувати тут поряд між ними двома.

А ззовні.

Ззовні все було спокійне.

- Ні, вибачте. - Андрій протягнув дівчині телефон.

Ліка забрала його назад і розчаровано сховала  в кишеню:

- Гаразд. Перепрошую. – До неї повернулась реальність. – Він тільки два дні тому поїхав і враз пропав зв’язок. Він обіцяв зателефонувати, але дзвінка не було. Не знаю, що й думати. – Дівчина, трохи почервонівши, додала, -вибачте, я увесь час думаю, що всі воїни повинні знати одне одного.

- Вірно думаєте. Це може спрацювати. Адже напевне ніколи не знаєш, хто з ким де був на лінії фронту.

- Так. Але я чомусь так була переконана, що ви його бачили. – Ліка засмучено зітхнула. – Я в поліцію теж звернулась. І до його друзів.

- От і правильно. – Віра розвернулась до столу і задзеленчала посудом.- Давайте поснідаємо. А поки я накрию, Ліко, йди нагору і праворуч, там зеленаві двері, ти їх точно не сплутаєш- це буде твоя кімната. Нам потрібно днів три. – Віра вхопила за руку Андрея, - а ти мені допоможеш. – І виразно подивилась на чоловіка.

- Три дні? – Ліка здивувалась.

- Так. Йдіть. Там є душ, все, що вам треба-це зараз поснідати і відпочити, поки я все налаштую.

- Гаразд. – Дівчина  піднялась нагору і там, в кінці коридору, дійсно були зеленаві двері. Всі інші були синіми.

Вона прочинила двері і «вау!» - це була маленька однокімнатна квартира з усим начинням. – «Який дивний будинок,  наче малий ззовні, але такий великий зсередини».

Дівчина щільно причинила двері за собою і пішла роззирнутись. Її ж покличуть, напевне, коли вона буде потрібна.

***

- То де ти його бачив? – Віра впритул приступила до Андрія.

- Ти не повіриш. Я не бачив.

- Але ж ти знаєш його?

- Ні. чому ти навріпилась? – Андрій був голодним, бо ще не снідав і тому дратувавсь.

- Я відчула. Подумай. Бо я не помиляюсь. – Віра ще ближче притислась до чоловіка і от зараз вона була тут вся, поруч. – Це тобі, щоб не бурчав, - вона поцілувала його в губи і вже враз крутнулась та випурхнула з обіймів. 

Почала сервірувати стіл.

- От дзиґа! – Андрій тільки плеснув долонями і в той момент, де щойно стояла жінка, відчув густе повітря. Так, наче його руки вхопили кисіль.

Його осяяло відлуння сну.

- Віро! Я дійсно згадав!

Віра розвернулась до нього і дивилась уважно.

- Я його в сні бачив. Але він не був там. От як пояснити, то були якість дивні …дивні….ну наче його на кадри розділили і всі ці кадри його розклали одне за одним. Знаєш, як ото картинки намальовані швидко листати і вони починають рухатись. Наче він і не він, хтось інший, але відчуття того, що це він, коли я побачив його фото.

- Значить живий! – Віра зраділа і продовжила роботу.

- Але ти знову права. Як ти це знаєш?

- Просто знаю. Не знаю як. Відчуваю.

Стіл вже був накритий і жінка розвернулась обличчям до чоловіка.

- А більше ти нікого там не бачив?

- Був ще хтось. – Скрипнули дошки підлоги чи коліна Андрія. – Та я не знаю його.

- Ну нехай. – Віра враз відсторонилась від Андрія, прислухалась до скрипу і , - піду гукну нашу гостю, - хутко скочила до сходинок.

- От невловима. – Андрій тільки усміхнувся. – Але яка ж яка чарівна.