Перші кроки до себе.

-   Віро, ти залишила двері відчинені.

Віра крізь сон почула слова Валерія. Той прошепотів тихо, але чітко. Протягом двері шарпнуло і розкрило навстіж.

- Є хто вдома?

Почувся тихий стукіт підошов по голій підлозі. Потім «тук-тук-тук» об одвірок.

Віра відкрила очі і якусь мить опановувала себе.

- Валерій… - Жінка майже видихнула ім’я і надія на диво враз стрімко, наче пружина кичнула в мозок та підняла її тіло з ліжка.- Валерій!

Віра стояла вже біля прочинених дверей. Нікого не було.

- Агов! Хто тут?! – Гукнула жінка в простір подвір’я.

Тільки тиша та тиха осіння пора дихнула не неї теплом.

В кімнаті заграв телефон. Віра кинулась до нього. Щось так тривожно і водночас просто збудливо деренчало в струнах артерій. Адреналін. Він завжди свідчить про щойно пережитий стрибок з виміру в вимір. Там, де ти повинен справитись, встигнути, і бути водночас тут. Або ж навпаки. Як от Валерій. Він перебуває там, щоб не випасти звідти, з потойбіччя і робить справи тут, встигнути.

Невідомий номер калатав слухавкою.

Віра свайпнула по екрану. Увімкнула динамік.

- Так, - мовила вона втомлено.

- Віро! Це я. Я! Ти чуєш мене? – Знайомий чоловічий голос було ледве чути.

- Чую, а хто це?

- Віро, нам треба зустрітись. Це батько Романа. Пам’ятаєте Найдану?

Перед очима Віри промайнули сни. Так, це ж були просто сни! Стоп.

Звідки ця людина знає про Найдану. Ту, що тільки снилась. Віра ж спостерігала її життя і все..

- Батько Романа? Ви…- Віра дала тремтінню вийти за кордони її єства, вона вся тремтіла, а тут ще й це… Завдяки спокійному спостереженню за тим, як кров перекачується, організм увімкнув одразу і мишлення. Замість бий чи втікай, мозок свідомо розумів, що небезпеки немає, вже немає. Нехай це просто проходить без блокувань. Мозок думав і згадував, поки відбувалось проходження кипіння енергій. – Ви з Валерієм були… я згадала.

- Так! Так! Я не хотів нагадувати через болісне. Вибачте. Але нам дуже потрібно зустрітись.

- Нічого. Все добре. – Віра враз відчула приплив сил таких, що ладна була бігти на край світу пішки і приснести щось несусвітнє чудесне та показати всим це. – «Джерело»- подумала вона перш ніж відповіла далі. – Куди я маю їхати?

Всупереч адекватній логіці Віра готова була зараз зірватись в подорож та зустрітись з цією людиною. Де б вона не була.

- Я приїду до вас. Де б ви не були зараз.

- Добре. Адреса… - Віра продиктувала. Засумнівалась, чи знайде він її, але знаючи те, що хто хоче, той знаходить, а хто знає що хоче- той бачить.

Купа спогадів натисла на голову. Війна закінчилась. Вже минув рік, як вони з Андрієм поруч. Вже все налагодилось і от, наразі сон та голос Валерія і тут цей дзвінок.

- Є хто вдома?

Віра гукнула:

- Так, заходьте.

- Добридень.

- Вітаю. – Жінка вийшла назустріч гостям. – Чим можу зарадити?

- Мене звуть Ліка. Я прийшла до вас тому, що мені підказали.

- Хто підказав і що?

- Мій наречений. Коханий. Він приїжджав до мене і розповів про вас, що ви… ви….ну…- Дівчина сором’язливо стисла губи.

- Та проходьте, чай будете? За чашкою і розповісте.- Віра жестом запросила гостю і та увійшла.

Ліка сиділа на краєчку стільця.

- Ви не підбирайте слова, - Віра посміхнулась, - кажіть як є. Я вже звикла.

Дівчина сьорбнула чай з ромашки. Той був аж солодкий, хоча й густий як перший мед. Мав бути гірким та дівчина не відчувала гіркоти.

- Це тому що він з молоком трішки. Молоко гіркоту забирає.

- А. Точно. Я то- думаю, що це він якийсь не прозорий.

Віра знов посміхнулась:

- То як ти втрапила до мене? Одразу хотіла і знайшла чи знала і побачила?

- Це було нелегко! Навколо туї, купа туй! І доріжку геть не видно. Але мене попередили про це. І сказали, що вмієте з чортами говорити. – Ліка дивилась з-під лоба на жінку і ховалась за сьорбанням чаю.
Саме це їй було потрібно. Дістатись до чортів і знайти коханого.

Віра спокійно взяла чашку. Її будинок, для тих, хто знає, що хоче, завжди стоїть на пагорбі. Вслух мовила:

- Так, знаю тут кількох. То нащо вони тобі? Це ж не просто люди. Це енергії.

- Я втратила кохання і він мені сказав шукати вас, бо ви з чортами знаєтесь.- Випалила Ліка.

- Ти ж не віриш в це.

- Вірю. Але я не розмовляю про це ні з ким. Не те оточення.

- Розумію.

- А ви, він сказав, і смерть знаєте?

- Знаю. – Віра пильно подивилась на Ліку. – То ти саме за цим прийшла. – Жінка відставила чашку. – Ну от і дістались цілі. Ходім.

Віра взяла за руку дівчину і повела її в іншу кімнату.

- Що бачиш?

- Фата на дзеркалі. – Ліка трималась осторонь. Вона не була знайома з Вірою, тому не могла ніяк довіритись. Але ця жінка єдина, хто може допомогти.

- Дивись. Це наречена. Бачиш?

- «Білий вельон», прошепотіла Ліка.

- Білий вельон. Саме так. Це покривало. Це те, що захищає дівоцтво. Молодість. Скільки б тобі не стало після кохання з парою, ця покрова захищає саме твоє кохання до самої себе. Любов.

Віра дивилась на дівчину:

- Ти готова побачити її?

- Кого?

- Смерть.

- Тут? – Ліка вжахнулась.

- Не бійся. Ти ж за цим прийшла. Я поруч. Нічого не станеться.

- Добре. – Ліка враз стала така щаслива, вільна, наче звільнилась з пут і сягнула на небеса і водночас присутня тут і зараз.

Віра стягнула поволі покривало. Дзеркало блимнуло срібною поверхнею. Там нічого не відображалось.

- Не розумію. – Ліка з подивом повернула ліворуч голову до Віри.

- Просто будь тут.

Ліка повернулась знов до дзеркала, але там вже його наче не було. Це було неважливим. Ліка дивилась в куток де стояла старезна в білій сорочці жінка і когось дуже їй нагадувала.

Німим питанням поглядом Ліка знову глянула на Віру, але не довела очі і зупинилась на відображенні. Там була вона, тільки дуже юна. Округливши очі, Ліка знову глянула направо на ту стару, що стояла в кутку. І впізнала себе! Сива, коротка кучерява голова, бліде обличчя, зморшкувата шкіра..