Розділ 7

Реальність зустрічала мене не дуже сердечно: гнилісним смородом, монотонним бубонінням, яке обірвалося зі стукотом зачинених дверей, і занімінням у всьому тілі. Та, разом із тим, відчуттям чергових проблем, що наближалися з невідворотністю гірської лавини. 

В затягнутих сонним туманом думках витав аромат апельсинів і кориці, а над майбутнім нависала фатальна обіцянка чоловіка-тіні. Втім, страшно мені, на диво, не було. Тривожно, хвилююче, але не страшно. 

“Отже, діятиму так, як вважаю за доцільне!” 

Дивина… Мала б боятися. Хай не самої погрози, то бодай рішучості в голосі Тіні. Але… 

Певно, за час своїх мандрів і пригод, що загалом тривали не те щоб довго, але дуже вже насичено, я впевнилась, що не так легко мене знайти. Було б легко – в Харат вже намагалися б прорватися не лише з півночі, – з затягнутих туманом Сірих земель, а й з півдня, – тобто з боку імперії. І не знаю навіть, що мене лякало більше. 

Рука сама потягнулася до простенького персня, що насправді виявився досить могутнім артефактом. І полегшене зітхання вирвалося з грудей проти волі, коли пальці торкнулися теплого камінця в срібній оправі. 

Розкішний подарунок зробив мені Тейр. Варто тільки згадати, як зі хлопками знищувалися пошукові закляття, відправлені по моєму сліду. І мене все ще не розкрили і не відправили під опіку батечка. Ну, чи під вінець із кронпринцом, тут вже як пощастить. 

Тож так… я не боялася. Хоча якась частина мене твердила, що цей оптимізм абсолютно безпідставний. 

Я зітхнула і розплющила очі. 

Сісти вдалося далеко не з першого разу. Невпевнено, не граційно і далеко не безболісно, але все ж мені вдалося перевести своє задеревʼяніле тіло у відносно вертикальне положення.

Босі ноги торкнулися холодного каменю підлоги, приводячи до тями і розганяючи туман з голови. 

Кімната… Хоча правильніше сказати приміщення, в якому я опинилася, мало досить… аскетичний вигляд. І досить загрозливий. Залізний масивний стіл з незліченною кількістю колб, реторт, алхімічних апаратів. Акваріуми-клітки з виблискуючим синім сяйвом магічного скла, в яких билися змінені аномалією рослини родом із Сірих земель. Що принаймні пояснювало гидкий сморід у цьому приміщенні. Ковані ґрати на єдиному стрільчастому вікні. Залізом оббита шафа, чимось схожа на ту, що була у мене в кімнаті. 

Але найбільше здивувало все ж ліжко. Точніше… Те, що мені таким слугувало. Бо у нормальної людини це назвати ліжком язик не повернеться. Це був широкий, овальний плаский камінь дивного буро-зеленого кольору. Замість подушки під голову мені підклали туго скручений шматок обробленої шкіри. Ковдри в наявності не було взагалі. 

Не дивно, що в мене затерпло все тіло до такого стану, що найменший рух навіть пальцем викликав той ще незабутній спектр відчуттів. Але це те єдине, що було зрозумілим. Решта… 

Двері відчинилися в мить, коли я вже продумувала, як би так піднятися, аби не звалитися тут же, і докульгати кудись, де мене все ж удостоять поясненнями. В кімнату влетів, мов порив нестримного вітру на гірському плато, сухенький, віддалено знайомий маг у синій уніформі. 

“Водник”, – все, що зміг видати мозок, котрий ніяк не жадав остаточного повернення до немилосердної реальності. 

– Очуняла, лялечко, – мене не запитували, а скоріше констатували всім відомий факт. При тому констатував туманно знайомий голос, з котрим аж ніяк не вдавалося зв’язати жоден з відомих мені образів з минулого. – Погано тобі, миленька. 

І це також питанням не було. Старечий скрипучий голос був абсолютно впевнений у жахливості мого фізичного чи бодай морального стану.

Втім, якраз погано мені і не було. Не сказати, що дуже вже добре. Якесь відлуння пережитого болю блукало тілом, голова дещо гуділа, а в роті було гірко і паскудно. Але більше дискомфорту я відчувала через затерплі від довгого лежання на твердій койці кінцівки. 

– Що?.. – почала я, але вмить замовкла, поморщившись від печіння в пересохлому горлі. 

Старий поцокав язиком, поривчасто наблизився до столу, де перелякано запищали його чи то улюбленці, чи то піддослідні в акваріумах. Що, загалом, жодним чином не порушило зосередженості мага. Він прискіпливо оглянув стійку з пляшечками, обрав одну і так різко наблизився до мене, що в мене виникла закономірна підозра, що він в принципі не може рухатись плавніше і спокійніше. 

– Ану, лялечко, розтуляй ротика, – тим же благодушним тоном скомандував маг. 

І мене накрило відчуття дежавю. В голові, мов клацнуло. Той водник на плато… Але варто було таки розтулити рота, аби попросити пояснень, як старий з властивою йому спритністю влив мені зілля і, одночасно накривши долонею губи і затиснувши носа, змусив ковтнути. 

– Пробач, лялечко, немає часу пояснювати що і для чого, – майже дослівно процитував Ірона Даклі водник. І лише впевнившись, що я таки проковтнула влите, відпустив мене. 

– Я б і так випила, – злісно процідила я, ледь зілля огорнуло горло, позбавляючи печіння, а до тіла поступово почала повертатись рухливість. 

– Правда? – щиро здивувався старий, піднявши сиву космату брову і в вицвілих очах зʼявилось щось глибоко задумливе. Таке, що я вже засумнівалась, що зілля в Хараті бодай хтось пʼє з власної волі.