6.5

Моє безпам’ятство було жахливим. Як і в будь-якого мага, що дійшов до точки, за якою маячило магічне вигоряння.

Липке і чорне ніщо не рятувало від болю, що розпеченими спицями впивався в скроні, груди стисло так, що ані вдихнути, ані видихнути. Хотілося кричати, але з горла не виривався жоден звук.

А ще мені було страшно. Настільки, що навіть у цій розплавленій смолі, мене трясло, мов від лютого морозу.

І причина цього жаху була більш ніж вагома. Магічне вигорання – нічне жахіття кожного обдарованого. Подейкують, що це ще гірше, ніж сліпота чи глухота. А точно ніхто не скаже. Більшість магів після вигорання замикалися в собі, і згодом… Згодом йшли із життя.

Що буде, якщо не втримаю, не збережу і не розів’ю ті іскри, що все ще жевріють у моїх понівечених грудях? Що зі мною буде? Ким я стану? Кому буду потрібна? Як гляну в очі… батькові, повернувшись із підібганим хвостом? І чи пробачить він мені?

Я не буду потрібна своїй п’ятірці, Харату, кронпринцу, і, скоріш за все, і батькові…

Але у божевільному калейдоскопі видінь із варіаціями мого сумного майбуття особливо виразним був погляд чорних, мов найтемніша безодня, очей есса Райтара Аттахара. У них мені ввижалися і зневага, і зверхність, і гидливість. Немов от-от його губи здригнуться, викривляться в іронічній усмішці, аби за мить кинути щось на кшталт холодного: “Нічого іншого я від тебе і не очікував”.

Біль зробив новий виток, витіснивши недоречні думки зі багатостраждальної голови. Якоїсь миті я, давши слабину, подумала, що краще б померла там на плато. Бачать боги, це було б куди милосердніше.

Але…

Вдих! Глибокий, судомний, зі схлипом. І мене несподівано огорнув аромат апельсинів і кориці.

Аромат дому.

Він був настільки неочікуваним, оглушливим, що я, грішним ділом, уже засумнівалася, що все ще вважаюся живою.

Легкий, напоєний свіжістю і гірчинкою цитрусів вітерець ласкаво лизнув моє обличчя. Надто живо і відчутно для сну, а тим паче магічної коми. Тож разом із наступним вдихом я різко розплющила очі.

Я лежала прямо на траві, поклавши голову на щось дуже схоже на подовгастий мʼякий валик. Знайомий до болю пейзаж. Наш апельсиновий сад, оповитий блідим світлом повного місяця. Точно такий, як у той вечір, коли я вирішила кардинально змінити своє життя. Точно, як у моєму недавньому сні… Не вистачало тільки темного силуету з синім вогнем в очах.

І вже за мить на мої скроні лягли пальці. А от і він. Сидить поряд, впʼявшись у мене поглядом синіх вогненних очей і навіть не кліпає.

Я все ж спробувала роззирнутись, але голову знову прошило болем. Всього на мить. Адже одразу від скронь у моє тіло потекла прохолодна, але така приємна магія, знеболюючи і насичуючи мене силами. І я блаженно замружилась, обережно зробила глибокий вдих.

Тіло, все ще напружене, мов стягнута до тріску пружина, чекало повернення всього спектру відчуттів. Але болю не було. Лише відголоски, що все ще пострілювали в занімілих руках і ногах.

Тож наступний вдих я зробила впевненіше, сміливіше.

І ще один… І ще…

У грудях набирали силу і розгорялись мої іскри. Моя магія. Моя сила… І страх відступав, поступаючись спочатку надії, а потім і впевненості, – все буде гаразд.

Я усміхнулась. Щиро і радісно. І одразу ж спантеличено завмерла.

Теплі ніжні пальці, що до цього лежали на моїх скронях, ковзнули вниз, ледь описавши овал обличчя. Опустились вздовж шиї, ледь відчутно пробіглись по ключицях і плечах, і знову піднялись, описавши лінію підборіддя, губ.

Губи вмить пересохли. У животі незвично занило. І знову стало спекотно, але не так, як у магічній комі. Це було принципово інше відчуття, приємне і… приголомшливе.

Надто сильне. Надто… незвичне.

І я рвонулася, спробувавши уникнути цих тактильних досліджень. Але руки Тіні лягли мені на плечі — сильно, втім обережно тримаючи. І вже не те що вирватися, поворухнутися можливості не було.

– Лежи, – роздратовано процідив все той же чорний силует. І ця зла дратівливість аж ніяк не в'язалася з нещодавньою ніжністю дотиків. – Просто лежи, Рі. І тоді, може, я тебе навіть не придушу!

І я завмерла. Злякалася? Ймовірно! Але більше, мені все ж стало цікаво — що взагалі відбувається? Сон це, чи не такий вже й сон? І якщо це не виверти моєї уяви, то хто тоді так легко вривається в мою підсвідомість? Хто має достатньо сили і дійсно зацікавлений в мені?

Кандидатуру батька я відкинула одразу ж. Зі зрозумілих причин, котрі навіть обдумувати не буду.

Кронпринц? Ймовірно! От йому під силу подібна магія. І інтерес його зрозумілий і цілком логічний. І навіть ці дотики… З іншого боку, на нього я ніколи так і не реагувала, як от зараз. Втім, хтозна. Може от таким силуетом він мені більш до душі?

Ще міг би Аттахар. Сили в нього ціла прірва. І от його обійми змушували втрачати голову. Одна вейтана чого тільки варта. Але… Але… не знаю. Всієї моєї фантазії не вистачає, аби обґрунтувати таку нелогічну і незвичну для темного мага поведінку. 

– У що ти вляпалася? – запитав чоловік, взявши в руки мої долоні і так чуттєво погладжуючи великими пальцями мої запʼястя, що я не одразу зрозуміла суть запитання.