6.4

Та й взагалі, на розмови вже просто не було ані сил, ані часу, ані можливості. 

Спалахували нові й нові портали. На плато вривалося підкріплення вже з другого кільця гарнізону. Все більше і більше бійців відмічала поглядом дещо дезорієнтована я. Навіть кількох чоловіків з нашивками магів-стихійників. Не бойовики, але й то хліб. 

І, здавалося б, чому хвилюватися? Усе більш ніж контрольовано… 

Але в грудях все швидше й швидше колотилось серце, ніби відчувало наближення чогось… жахливого. 

Я спробувала проковтнути той комок страху, що передавив горло. Куди там? У роті і горлі пересохло так, що здавалося, язик зараз прилипне до піднебіння на віки. 

Вже пошарпані попередньою битвою воїни відступали від зеленого прориву. 

Повітря дзвеніло від напруги, вітер гудів, і час від часу в цей жахливий гул впліталися короткі, свисткі, мов політ арбалетного болта, накази. 

Я зробила крок назад, намагаючись набрати повітря в груди й зрозуміти, що відбувається, на що ще здатна і чи надовго мене вистачить. І саме в цю мить скажену какофонію безладних звуків прорізало надривне завивання. Мить – і воно стало ще голосніше, переходило у такі частоти, що я застогнала й упала навколішки, затискаючи вуха й намагаючись прокліпатись.

Й без того затуманений пейзаж остаточно розплився, ховаючись за пеленою моїх власних сліз. 

Спалахи. Сяйво. Все змішалось, збовтане пронизливим виттям невідомого монстра. Думати? Я навіть дихати не могла! 

– Що ж ви, колего, така недосвідчена і непідготовлена, – роздратовано прошипів старечий голос, який я почула тільки дивом. – Звідки вона взагалі тут взялась? 

Пауза. Схоже, вислуховували відповідь Гаста. Більше, зрештою, відповідати тут і нікому. Але в цьому я все ж впевнена не була. 

– Ясно, – буркнув той самий скрипучий невдоволений голос. – Ану, лялечко, чи як там тебе кличуть, розтуляй ротика. 

І не чекаючи від мене бодай якоїсь активності, боляче вчепився в підборіддя тонкими, сухими, я б сказала навіть кістлявими, пальцями. Майнула думка, що, певно, так яструб впивається кігтями в здобич. Та, певно, саме тому я не стала вириватись, намагаючись відсторонитись від болю, що пронизував скроні. Чим і скористався чоловік. 

Рот вмить наповнився чимось солодкувато-гірким. Й думати не хочу, чим саме. Але біль відступив. Не зник, а саме став приглушеним, мов крізь товщу води. 

– От і чудовенько, лялечко, – бурмотів маг-стихіник в синій потріпаній мантії. – От і прекрасненько.

Мені все ж вдалося сфокусувати на ньому погляд. Він був старший. Мабуть, на ціле життя. І досвідченіший, певно, настільки ж. Сині, як у багатьох водників, очі вицвіли до прозорої блакиті. Сиві косми не міг втримати ремінець, і вони падали на зморшкувате обличчя, додаючи образу моторошності і легкого безумства. 

– Крихітка, – хрипко поправила я, обпершись обдертими долонями на замерзлий камінь. 

– Плювати я хотів, хто ти там, – все тим же доброзичливим тоном, мов до божевільної звертався, промовив старий. – Все одно звідси нам живими не вийдемо. 

– Ч-чому? – затинаючись і сподіваючись, що це також якийсь професійний місцевий гумор, запитала я, окидаючи розсіяним поглядом місце битви. 

– Бо Щит не відновлюється, якоїсь гвархової матері, – несподівано злісно зашипів старий. – Нам лишається триматись, скільки… зможемо. 

І, втративши до мене будь-який інтерес, стихійник труснув кистями, проспівав закляття оповіщення і, хитнувшись, скинув руки вгору. Спалах бірюзового кольору можна було б сплутати з сяйвом прориву. Але в обличчя дихнуло морським бризом, і за мить закляття понесло повідомлення в Харат. 

– Ми повертаємось, – скомандував Гаст, коли старий, виплітаючи нове закляття, абсолютно забув про моє існування і вклинився в бій. 

Я лише нервово смикнула плечем, відмахнувшись від його слів. 

Повертатись куди? Якщо прорив ростиме, тут скоро будуть всі захисники фортеці. І незліченна кількість монстрів. Тож рішення Гаста не мало жодної логіки. Проте поки ще можна було щось змінити, ми мали діяти. Прямо зараз. 

Погляд сам собою плавно рухався над полем бою, на мить завмираючи на… полеглих. О! Тепер їх вистачало. 

Кров… Біль… Стогони… 

Горло нестерпно стисло спазмом. І я шумно втягнула повітря носом, розділивши свою свідомість на ту, що кричала від жаху, і ту, що шукала вихід.

– Раяна! – гаркнув Гаст, намагаючись достукатися до моєї прагматичності. – Фортеці створені для того, аби тримати оборону.

Я не слухала.

Намагалася побачити, що не так. Невідповідність. Щось, чого зазвичай не буває.

І побачила.

– Там. В основі прориву. Бачиш? – заговорила я швидко, вчепившись у рукав стрільця так, ніби він от-от розчиниться в повітрі. – Там туман огинає щось. Ніби води гірської річки врізаються в валун на дні. Бачиш?

Я навіть примружилася, розсіюючи зір достатньо, аби побачити тонкі сріблясті нитки, що тягнуться одна до одної в спробі зшити розірване полотно, але їм назустріч вилітає чорне щупальце. І магія щита відскакує назад.