6.3

Вітер скаженим звіром вдарив у груди, варто було лише вийти на широке гірське плато. Здається, його продували всі вітри в будь-яку пору року. Хоч про що це я? У цих землях завжди була якась своя прикордонна пора: і не осінь, і не зима, і не весна. 

Смерділо тут пліснявою, мокрою глиною і трухлим деревом. Сморід був настільки ядучий, що навіть зілля Даклі на його фоні здавалося вишуканими пахощами. І я на мить замружилася, борючись із нудотою, що підступила до горла через переміщення і насичене місцеве амбре. Кілька різких, неглибоких вдихів, просто щоб звикнути до цього смороду. І одразу ж розплющила очі, роззирнулася довкола. 

Перше, що кинулося в очі – синє сяйво від величного, мов до самого неба, Щита. Воно розливалося довкола, перетворюючи плато на щось казково-святкове. Під цим мʼяким світлом все набувало якоїсь нереалістичності. Навіть пухкий, ще по-осінньому не злежаний сніг іскрився синявою. 

А от бійцям гарнізону синій колір явно не пасував. 

Мій стомлений і дезорієнтований мозок вмить провів не надто радісні паралелі з минулорічною виїзною практикою. 

Тоді естр Лайвері вирішив, що таким дорослим, сильним і сміливим бойовим магам саме час долучитися до справжньої роботи. І повів нас… на кладовище. Певно, минулося б усе без пригод. Ну, провчив би він нас, піднявши кілька свіжих трупів, злякав до напівсмерті. Але дечого він все ж не врахував.

На приклад, що саме цієї миті міський некромант проводив допит недавно захороненої естрет, у природності смерті якої дуже сумнівалися найближчі родичі. 

Магія схльоснулася з магією. Закляття наклалося на закляття. І в результаті замість двох-трьох контрольованих мерців ми отримали з півсотні стихійних. Весело було тоді і нам, і міському некроманту. Але найбільше веселився естр Лейвері, спочатку власне на цвинтарі, а вже потім у кабінеті ректора.

Аспіранти довго косилися на викладача некромантії зі співчуттям і пошепки розповідали, що ректорський гнів не змогли приховати навіть кращі артефакти “заглушки”.

Так от, якщо синє сяйво прориву пейзаж навколо перетворювало на щось дивовижно гарне, то перекошені гнівом, люттю і гарячкою бою обличчя бійців гарнізону нагадували мені саме тих мерців, котрих випадково підняли проти їхньої волі. 

Вони відбивалися мовчки. Під чавкання і хлюпання покорчених рослин, виски і гарчання дрібних монстрів, котрі завзято прослизали в прорив і вмить кидалися в атаку.

Звісно, ми вивчали умовно-розумну флору та фауну Сірих земель. Але бачити це на власні очі… Бр-р-р…

Черговий порив вітру вдарив цього разу в спину. Зметнув пісок і навіть дрібні камінці і, зі злістю зміненого аномалією пса, кинувся в прорив і там… розтанув, навіть не поколихавши щільну завісу туману. 

Чомусь це мене злякало куди більше, ніж чорний плющ, що цілеспрямовано виповзав з дірки у Щиті і вигинався, немов кобра, що збиралась от-от напасти. І нападати ця рослинка мала намір на конкретного чоловʼягу з лисою макітрою, широкими плечима і двома довгими мечами в великих, мов кувалди, руках. І все б нічого, але саме цієї миті чоловік відбивався від якогось дрібного звіра, що кидався на нього завзято і спритно, а плющ примірявся зі спини… 

Тож я, не довго думаючи, розкинула руки, піднявши їх долонями до гори, і дозволила магії вирватись на волю. 

Це неймовірне пʼянке відчуття контролю над стихією. Відчуття сили, могутності. Польоту! І разом з тим концентрація залізної волі і дисципліни. 

Щит Карауна на лисого полетів ще до того, як я повністю усвідомила, що саме роблю. Вогненна сітка за спиною чоловʼяги замерехтіла за мить до того, як змієвидний плющ кинувся на бійця. Втім зупинитись “кобра” вже не змогла. 

Спалах. Сморід паленого мокрого сіна. І одночасно розрубане навпіл щось полетіло на припорошений стоптаним снігом камінь під ногами. 

Буро-зелена смердюча кров потекла мені під ноги, і я мимоволі зробила крок назад, наштовхнувшись спиною на Гаста. 

– Чудово! – оцінив мої дії стрілець. Над вухом просвистів арбалетний болт, збивши на підльоті щось дуже схоже на майрашку – такого собі видозміненого кажана. Тушка, не видавши ані звуку, впала в розщелину, де зовсім тихо шуміла гірська річка. – А тепер в тому ж темпі – ставиш щити, палиш трупи, аби вони не розповсюджували заразу. 

Кивнула чи то собі, чи то йому, розвернулась до місця бою і взялась за справу. 

Я спочатку використовувала завчені бойові закляття, намагаючись виміряти магію і зосередитися. Але швидко зрозуміла, що таким чином моя робота затягнеться надовго. Тому закляття точкової дії застосовувала лише проти відносно живих монстрів, а для трупів і залишків – викликала вогонь і розкидала його довкола, контролюючи, щоб не спалити когось не того. 

– Гаст? – крізь шум вітру і звуки бою до нас долинув хрипкий грубий голос. – Ти якого драного гварха тут робиш? Ще й з такою кралечкою!

Арбалет за моєю спиною знову сухо клацнув, відправляючи ще один болт у політ. Але я вже й не намагалася відстежувати, куди він полетів. Втома підкрадалася повільно, але невідворотно. Минала дія зілля Даклі. Почали нагадувати про себе синці, залишені Беррі на моєму тілі. Але стан мій був не настільки плачевним, щоб не звернути увагу на надто веселий голос Гаста.

– Екскурсію для нового мага проводжу, – кинув стрілець.