6.2

Новина дійсно була, мов удар під дих. Серце заколотилося так відчайдушно, що голова обертом пішла. І я похитнулася, вчепившись занімілими пальцями у відполіровані до блиску поручні. І куди тільки поділися і втома, і… ні, біль якраз нікуди не подівся, весь зі мною.

Не те щоб я там боялася. Чи не розуміла, що рано чи пізно таки доведеться вирушати на прориви. Прокляті аномалії! Хвилювалася я, – так! Проте разом з тим, горіла бажанням зірватися з місця і бігти на завдання хоч пішки прямо зараз.

Уява старанно малювала картини героїчного бою. І хоч холодний розум шепотів, нагадуючи, що реальність дуже відрізняється від моїх дівочих фантазій, але ж хто до нього дослухається, коли тут розгортаються такі можливості? 

Диво, що я все ще продовжувала стояти, переводячи погляд з Гаста на Даклі, який навіть не поворухнувся, сидячи на дивані. Потім на Алейру, яка нервово затарабанила пальцями по столу.

Атмосфера у нашій вітальні стрімко холоднішала, важчала, ставала все похмурішою, і ентузіазму у мене дещо поменшало.

– З якого переляку, Гаст? – прогудів над головою Беррі, притримавши мене за плечі, немов побоювався, що я й справді зірвусь і побіжу на подвиги в імʼя і славу імперії. – Що нам там робити? Ми не закриваємо сині прориви.

– Та ти що?! – саркастично скривився стрілець, кинувши на мене такий погляд, ніби завчасно і жалів мене, і просив вибачення. – А то я не знаю.

– Тоді, що в гобліна відбувається? – озвучила по суті мої думки Алейра, подавшись вперед. – З яких це пір повну бойову пʼятірку задіюють на… – нюхачка помовчала, явно підбираючи слова, але в результаті махнула рукою. – Це!

На душі стало тяжко і тривожно.

– Нічого не розумію, – буркнув Даклі, єдиний в цій кімнаті спопеляючи поглядом саме мене.

Мені ж лишалось тільки кліпати очима, даючи зрозуміти присутнім, що також гадки не маю, що такого сталось. Але! 

Річ у тім, що от якраз у мене здогадки щодо причин рішення коменданта фортеці були. Ейр Хайто почув мої одкровення, зробив висновки і вжив заходів, забезпечивши мені можливість позбутись надлишків магічної енергії. Принаймні саме цим я могла пояснити різку зміну в правилах Харату. За що я була все ж йому вдячна. Але разом з тим почувалась… ніяково. 

У вітальні повисла напружена тиша. Погляди схрестились на стрільцю.

Гаст увагу оцінив. Поморщився, зітхнув і все ж розʼяснив:

– По-перше, не “пʼятірку”, а тільки Крихітку Раю, – Алейра зло зашипіла, але стрілець швидко продовжив, не дозволивши їй і слова вставити. – Я все ж напросився, щоб мене пустили з нею. Прикрию, в разі чого. Решта лишається в башті. По-друге… – Гаст шумно втягнув повітря носом і подивився прямо на Алі. – А що я мав сказати Хайто? Що не підкорюсь його наказу? Пробач, але на весь Харат він зараз єдиний, хто має всю повноту влади. 

Від тону і самого запитання знітилась, схоже, лише я. 

– З іншого боку, мав би послати коменданта. Прорив не на території фортеці. Тож задіювати ресурси на власний розсуд він не може, – зауважив Беррі. 

– Був би командир гарнізону, можна було б права качати, – промовив до цієї миті мовчазний Даклі. – Але його немає. І Гаст має рацію, особливо не повипердрюєшся. 

– Отож, – буркнув стрілець. – Все, досить суперечок. Ір, приведи до тями нашого мага. У нас з нею три хвилини на збори. 

І все закрутилось. Алейра метнулась у свою кімнату і повернулась ледь не одразу ж з двома тонкими кинджалами. Вмить прикріпила мені їх на поясі з обох боків. 

– Про всяк випадок, – пробігаючи кінчиками пальців по застібках на куртці, поясу, накидці, пояснила вона. 

В мене майнула думка відмовитись. Все ж я мала куди дієвіші магічні мечі. Але язик не повернувся повідомити про це нюхачці. 

Даклі піднявся з диванчика, намацав на поясі одну зі своїх незліченних пляшечок і відкупорив її зубами на ходу. Вітальнею розливався уїдливо-задушливий сморід, від котрого на очі сльози навернулись. Я задихнулась, закашлялась і відсахнулась одночасно, впершись спиною у Беррі, що цієї миті здавався ледь не камʼяною статуєю. 

– О, боги! – простогнала я. 

– От тільки давай без причитань, – роздратовано буркнув Даклі. – У нас немає часу, а особисто в мене – натхнення, аби пояснювати тобі що і для чого робиться. – і глянувши поверх моєї голови, кинув коротке: – Бер! 

І я не те що пискнути, усвідомити нічого не встигла. Беррай перехопив мене поперек тіла, притиснувши руки, а Даклі натиснув на щелепи, змусивши розтулити рота.

В’язке смердюче, але на диво солодке зілля потекло по язику, горлу. Цілитель вмить затиснув мені носа, буквально змусивши проковтнути вариво явно власного приготування. І не те щоб я збиралася опиратися і все таке. Все ж не вірилося, що мене тут збиралися отруїти. На кордоні з Сірими землями є багато дієвіших способів позбутися будь-кого, не викликаючи при цьому підозр. Але те, як саме поводився Даклі, викликало глухе роздратування, практично злість.

– Не зиркай так, – відступивши від жертви свого лікування, хмикнув цілитель. І одразу ж мене відпустив і Беррі. – Не бачу причин для твого гніву.

– Тобто те, що ти поводишся зі мною, як з… худобою, геть не причина для гніву? – запитала я, ледве повернувши собі змогу говорити.