Розділ 6

Удар. І я знову впала на промерзлий камінь, хапаючи ротом морозне повітря. 

Вже невідомо який раз падаю. І вже навіть не соромно, просто дуже себе шкода. Дуже-дуже. Аж до сліз. 

Біль такий, що здається, ніби в мене переламалися разом всі кістки. І навіть не беруся гадати, де болить найбільше. 

Я захрипіла, витріщившись у сіре, похмуре і безжальне небо над Харатом. Видихнула в небо хмарку пари. І вирішила не вставати. Помру спокійно. 

– Довго ще збираєшся відпочивати, Крихітко? – ненависний голос Беррі пролунав прямо над головою. Треба ж, а здавався таким дружелюбним милим велетом. 

Ілюзії розвіялися, варто було вийти на тренувальний майданчик. Неймовірний, до речі, майданчик на пласкому даху нашої башти. Звідси відкривався неможливо гарний краєвид практично на всю фортецю, Щит і інші башти. Але хто ж мені дасть насолодитися пейзажами? 

Мені й оглянутися не дозволив ніхто. 

Вперше я полетіла на замерзлу землю, навіть не встигнувши запитати, що від мене потрібно. 

Беррі з довгим посохом, у тонкій сорочці, попри відчутний мороз, розслаблено прогулювався майданчиком, прокручуючи в руці свою зброю, і ніби й не відстежував мої маневри. Але варто було стати на ноги і… Удар! А я знову ганебно розпластана на землі. 

Спочатку було соромно. Вкрай соромно. І дуже добре, що промовчала про свої навички. Мені дуже добре продемонстрували, що в мене їх фактично немає. Це злило. Але й приземляло. Не хочеться й уявляти, який би мала недолугий вигляд в його очах, якби вирішила запевнити, що володію бойовими навичками. 

Потім я відверто злилася. Злість стимулювала краще, аніж сором. І мені навіть вдалося кілька разів ухилитися від тичків хоч і примітивною, але ефективною зброєю Беррі. 

Але й злості вистачило ненадовго. 

Дуже скоро все, чого мені хотілося, — щоб усе це просто скінчилося. Здавалося, що мене б'ють цілу вічність. Що на мені просто не лишилося живого місця. І до всього, я навіть приблизно не розуміла, як довго наді мною знущаються і скільки ще залишилося. Зате більш ніж зрозумілою стала порада Гаста: “добре поснідай, адже сили тобі будуть потрібні. Беррі з тебе до-овго не злізе”.

Він і «не злазив». Знущався без передишки. І гірко зізнатися, але якщо я вже була буквально на межі сил, то от він взагалі не втомився. На якусь мить мені навіть здалося, що він від мого побиття і приниження навіть насолоду отримує.

Але ні! Беррі не насміхався. Супився, лаявся незнайомою мені мовою, злився. Але не насміхався. Схоже, я була настільки жалюгідна, що навіть у насмішках задоволення знайти не вдавалося.

– Я тут помираю, взагалі-то, – простогнала я, заплющивши очі і дійсно прикидаючись мертвою.

– М-м-м! – грубу силу нашої команди взагалі не пройняло моє ниття. – Гаразд, тоді я перший.

Від його награно щасливого голосу я відчутно напружилася, розплющила таки очі, піднялася на лікті і вирішила перепитати:

– «Перший» що? 

– Перший тебе… обкатаю. Все ж маю право на компенсацію моральну. Пів дня на тебе вбив, – і цей садист розтягнув губи в такій багатозначній посмішці, що мені і боліти перестало, і навіть сили невідомо звідки взялися, аби встати. – І чого смикаєшся? Я буду ніжний, обіцяю. Давненько в мене такої дівки в ліжку не було…

– Пішов ти! – виплюнула я, підскочивши на ноги і очікуючи чергового удару. – Звідки в тобі взагалі така жорстокість і тяга до знущання з ближніх?

– Повір, Крихітко, – абсолютно серйозно заговорив Беррай. – Краще ти зараз отримаєш по пиці від мене, аніж потім…

Він не договорив, але й так все було зрозуміло. І мені стало дещо навіть ніяково за свою слабкість.

Втім, легше на душі не стало.

Все ж, вивчаючи історію Щита і форпостів імперії, я дещо не так уявляла собі все. От у моїй голові все мало зовсім інший вигляд. Фортеці, що впираються баштами в небо, осяяні сонячним промінням. Величні і сповнені благородства вартові. Рівні шеренги солдат гарнізону. Самовіддані маги, котрі викладаються в бою до магічного виснаження. Криваві бої з поріддями Сірих земель, з котрих незмінно виходять переможцями вартові.

А вийшло…

Удар. Стрибок. Удар. Кінець посоха ковзнув по лівому боку, але я все ж встигла відхилитись і мене хіба зовсім трохи зачепило. Біль… Болю вже було стільки, що він поступово почав перетворюватись на фон. Удар по ногах. І цього разу я не встигаю відскочити.

І от я знову лежу на землі, розкинувши руки і маючи твердий намір здохнути. Просто здохнути.

На очі таки навернулися непрошені, нікому не потрібні сльози. Сіре небо розмилося, немов на досконалу картину плеснули відро води. І, мабуть, саме тому я не одразу зрозуміла, що взагалі відбувається. 

Це було схоже на грозу. Тільки якусь дуже дивну. 

Спалахи між важких свинцевих хмар і відблиски – тривожні й холодні. Спочатку срібні. І я ривком піднялася, зашипіла від болю в нозі, але встояла, не відриваючи погляду від неба. 

Гуркіт. Далекий, натужний, але все набираючий силу. Від цього гуркоту завмирало серце, застигав подих, приростали ноги до землі й хотілося сховатися десь, мов мале дитя, затиснувши долонями вуха. І слідом… Тріск. Такий, ніби саме небо розривали на клапті. І спалахи в небі вже не срібні, а сині.