Розділ 5

– Гарний? – запитав Гаст, безшумно наблизившись і поставивши на підвіконня переді мною кружку з чаєм. 

Чай був насичений, гіркий, солодкий і пряний одночасно. Але мені подобався. Добре зігрівав і бадьорив. 

– Він неймовірний, – зробивши ковток гарячого напою, відповіла я, здогадавшись, що запитував Стрілець про Щит. 

Щит і правда… вражав. 

Понад п'ятсот років він стійко оберігав імперію, та й не лише її, від аномалій Сірих земель. Завдяки йому Катаран могла не лише розвиватись і процвітати, але й набратись сил, аби поновити зусилля з експансії на південь і схід, підімʼявши під себе Ретталію, Грансрон і Верентію, розширивши кордони аж до берегів моря. 

Все це завдяки тому, що предок Райтара Аттахара колись зміг розробити дієвий і могутній барʼєр. І як маг, я чудово уявляла обсяг роботи і прірву сили, що було вкладено в такий масштабний проект. 

Тож я справді не могла відірвати погляд від пейзажу, що розкинувся за вікном єдиного вікна виділеної мені кімнати. 

Прозора стіна, за якою мов морські хвилі плескався туман. Час від часу налітаючи на Щит, мов хвиля на скелю, і так само розлітаючись чи то бризками, чи то рваними сірими клаптями. Але вигляд це дійство мало незабутній. 

Туман розколихувався, набирав силу, підіймався високо. І… 

Удар! Спалах. По Щиту, мов по риболовній сітці, пробігають срібні магічні іскри й… гаснуть, щойно туман відступає знову. 

– Неймовірно, – прошепотіла я, жадібно втягнувши повітря і усвідомивши, що весь цей час навіть не дихала. 

– Угу, – задумливо протягнув Гаст, явно давно звиклий до подібного. – Як тобі кімната? 

Я роззирнулася, хоч, здається, за ранок встигла роздивитися тут усе. 

Втім, і роздивлятися особливо було нічого. Вузьке ліжко, заправлене сірою, але м’якою постільною білизною. Двері в кімнату для гігієни. Велика шафа з чорного дерева, в якій для одягу виділено було хіба три полички. А решта місця призначалася для чого завгодно, але не для гардеробу. Десяток ящичків для дріб’язку, ймовірно, амулетів і артефактів. Маленькі шафки з підставками-каруселями для маленьких і великих пляшечок. Гачки, полички, підставки – і все це, судячи з усього, для зброї. І ще шафки, котрі замикали на ключ… 

От, власне, і все. Сіра підлога, сірі стіни, сіра стеля. І навіть за єдиним вікном – сірий туман. 

– Аскетично, – промовила я. – Але мені подобається. – Дійсно подобалося. 

– Сама як? – кивнув, приймаючи мою відповідь, Гаст. 

Зізнатися, сама я була… не дуже. 

По-перше, мені було страшенно соромно. Прокинувшись ще до світанку, я довго вдивлялася в стелю, намагаючись пригадати, як потрапила в цю кімнату чи бодай чим скінчився той вечір за круглим столом. І дійшла невтішного висновку – я ганебно заснула. І гоблін би з ним, якби мене там і лишили спати на диванчику. Але комусь стало людяності і жалю перенести мене в кімнату. Добре хоч перевдягати не стали. Хоча від жорсткої форми академії, котру я так і не змінила на щось легше і зручніше, ломило все тіло. 

По-друге, мені не давав спокою мій сон. Чи не сон? Це вночі я була абсолютно впевнена, що зі мною ж грається власна підсвідомість. Прокинувшись і проаналізувавши власне марення, я вже така впевнена не була. І лишалося тільки вгадувати, що то було. Навіювання? Якийсь новий вид пошукової магії? Спроба зв'язатися зі мною? Але найголовніше, хто це був? І як від подібного захиститися в майбутньому? 

Скільки питань…

– Крихітко? – нагадав про себе Гаст, присівши на підвіконня спиною до скла і глянувши на мене. Я заплющила очі, насолоджуючись чаєм. І на якусь мить мене огорнуло таким теплом, ніби я знову в родовому маєтку, у власній кімнаті, а поряд… Тейр. Мабуть, саме тому мене не бентежило, що ми тут удвох, наодинці і я, по суті, зовсім не знаю цього чоловіка. – Що не так?

Багато чого. Тепер, коли всі тяготи дороги позаду, а я виспалася, відпочила і навіть встигла вимитися, зрадівши простому душу у власній кімнаті, як імператорській купальні, – в голову полізли думки про дім. 

Про Тейрана в першу чергу. Все ж за моє свавілля віддуватися йому. І прикривати мою втечу також йому. Страшно й думати, як повівся його високість, коли дізнався про мою втечу. А батько? Й думати не хочеться, яким був його гнів. Цікаво, я після цього вибрику ще в родових книгах бодай номінально існую? Чи мене вже викреслено і забуто? 

– Нормально все, – усміхнулася я на уважний погляд Гаста і одразу ж скривилася. – Крім того, що я зганьбилася – жах як, і взагалі нічого не пам'ятаю з того, що ти вчора говорив.

– Ну, це не проблема, – хмикнув стрілець, забравши у мене кружку і відпивши обпікаючого напою. – Може це й на краще. На свіжу голову скоріше все запамʼятаєш. 

Мені лишалося тільки кивнути. Кинула ще один погляд на те, як у Щит тараном врізається туман, і всю увагу приділила Гасту.

– Отже, – відпивши прямо з моєї кружки чай і повернувши її мені, почав стрілець. – Прориви. Їх класифікують за чотирма видами. Синій – в принципі абсолютно безпечний. З таким і селяни самі впоратися можуть. Що, власне, й роблять. Прохід зовсім малий, і Щит змикає його швидко. Тож вирватися з нього може щось дрібне і не завжди бодай скількись небезпечне. Виїжджають на такі прориви зазвичай солдати зовнішнього кільця гарнізону.