4.4

Соромно зізнатись, але до нашого крила я добрела абсолютно не роззираючись. І зворотний шлях до їдальні не знайшла б, навіть якби від цього життя моє залежало.

Довга дорога, поганий сон, нервозність і втома самі собою давалися взнаки. Навіть сила і витривалість, що виділяють нащадків древніх родів, не були нескінченними. Врешті-решт гарячий бульйон довершив справу, і не заснула обличчям у тарілці я виключно дивом і завдяки реакції Гаста, що вчасно мене притримав.

– Як тут… дивно, – пробурмотіла я, завмерши на верхній сходинці довгих гвинтових сходів однієї з девʼяти башт Харату.

Повірити не можу. Я житиму в одній із головних башт. Не в казармах основного гарнізону. І навіть якби довелося ділити кімнату з усіма членами команди – не страшно. Адже готувалася я до того, що житиму з щонайменше двома десятками таких же, як і я, вартових.

Тут пахло деревом, паленим воском і зіллями. Світло, котрим скупо ділився похмурий осінній день, проникало у велике кругле вікно в стелі і ледь-ледь досягало такого ж круглого, низенького столу в центрі кімнати. А вже довкола столу розколотим начетверо кільцем розмістилися диванчики. Вздовж стін стояли високі канделябри з товстими, зараз не запаленими свічками. І пʼять однакових дверей.

От, загалом, і все.

– Правда? – критичним поглядом окинувши вітальню, протягнув Гаст і направився до диванів. – Та наче нічого надзвичайного. Точно як і інші вісім головних башт Харату.

– Проходь вже, Крихітко Рая, – зцідивши позіхання в кулак, буркнув Беррі, підштовхнувши мене в спину, але варто було мені зашпортатись, вмить притримав мене за плечі. – Що ж ти така нестійка. Стоїш?

– Угу, – повторивши його жест, також позіхнула я.

Беррай хмикнув, усміхнувся одним куточком губ, що зробило його крупні грубі риси обличчя мʼякшими і привабливішими. І одразу ж розвернувся, аби зникнути за одними з дверей.

– Втомлена вона, – прослизнула повз нас Алейра і першою вмостилась на диванчику, повернувшись в бік Гаста, немов зиркнула з-під капюшона.

І хоч обличчя її було приховано, але закластись можу, що вираз його був переможно-насмішкуватий. Гаст на це тільки фиркнув і сів на сусідній диван.

– Крихітка Рая… Мені подобається. – не дочекавшись… сірий гоблін його знає, чого вона там чекала… протягнула Алі, ніби ні до кого не звертаючись.

Схоже, нове прізвисько тут не дуже подобалось тільки мені. Але кого це, власне, хвилювало? Та й, зізнатись, мене також не так щоб вже й дуже зачіпало таке зверхньо-ніжне “Крихітка”. Хочуть називати так, хай називають. Зрештою, я тут наймолодша, найнедосвідченіша. Тож з якого боку не глянь – таки Крихітка.

Тож я просто мовчки пройшла кімнатою і примостилась поряд з Алейрою, відкинувшись на м’яку спинку і обійнявши подушку, що дуже доречно опинилась поряд. Страшенно кортіло залізти у ванну, змити з себе бруд довгої дороги, а потім пірнути під теплу ковдру і, нарешті, поспати не під стукіт коліс. Але сили скінчились саме тієї миті, коли я дозволила собі нарешті розслабитись. 

– Так… – вмить згадав про свої прямі обов’язки з просвітництва нової бойової одиниці Гаст. – Щодо житла. Жити будеш в он тій кімнаті, – махнув рукою стрілець у бік одних з дверей. – На імператорські хороми, звісно, не розраховуй. Але це куди краще, ніж казарми першого і другого кільця. Загалом, нічого такого. Дев’ять башт – дев’ять укомплектованих груп. Башти приблизно однакові. 

– Не “приблизно”, а однакові, – поправив Даклі, передавши Гастові схожий на гітару музичний інструмент і розтягнувшись навпроти нас з Алейрою. – От тільки сформованих груп по суті вже дуже давно не дев’ять, а максимум п’ять. Від сьогодні, на хвилиночку! Аж цілих… п’ять. 

– Чому так? – глянувши прямо на цілителя, запитала я. 

– А сама як гадаєш? – скривився Даклі, відчепивши пояс і взявшись прискіпливо перебирати свої пляшечки. 

– Маги, – не дав мені поділитись припущеннями Гаст, торкнувшись струн. І круглою кімнатою полилась тиха спокійна мелодія. – Якщо звичайних стрілків, мечників, навіть нюхачів знайти можна... Ні, ну з тобою, Алі, жоден нюхач в жодне порівняння не йде. Ти унікальна, прекрасна й моторошна, мов туман над Сірими землями. 

– А ти красномовний, як земляний гоблін, що щойно покинув ці самі Сірі землі, – прошипіла Алейра у відповідь на досить таки сумнівний комплімент, витягнувши звідкись з-за спини кілька тонких, мов спиця, кинджалів. 

Даклі вмить кинув їй пляшечку з бурою рідиною. Алі надто спритно навіть для зрячої впіймала її на льоту і одразу ж відкупорила зубами. І все відбулось настільки швидко, що мій втомлений мозок не те що злякатись, зрозуміти нічого не встиг.

Повітря наповнилося їдким різким смородом. Настільки нестерпним, що я закашлялася і витерла скупу сльозу. 

– Зілля для болю! – пояснила для мене Алейра. 

– Від болю? – уточнила я, сподіваючись, що насправді мені почулося. 

– О, ні, Крихітко Рая, – насмішливо протягнув Даклі. – От саме це – ДЛЯ болю! 

І так він це сказав… Загалом, Даклі сміливо міг називатися наймоторошнішим, на мій погляд, членом команди. 

– Маги не рвуться служити в Харат, – між іншим, витягнувши з кишені шматок недубленої шкіри і, змочивши в смердючому зіллі, взялася натирати свою незвичайну зброю Алі. – Тому не дивуйся, що на тебе дивитимуться як на навіжену.