4.3

Десь за чверть години я сиділа в дуже теплій їдальні і їла найсмачніший курячий бульйон у моєму житті. 

Він був божественний! 

Попри те, що не мав ані краплі вишуканості тих страв, які готували в Лейтарі, або навіть в академії. На поверхні прозорого м’ясного навару плавало хіба щось віддалено схоже на зелень, яку ані за виглядом, ані за запахом опізнати не вдалося. Поскупився кухар і на сіль з перцем. Що вже казати про дорогі рідкісні південні спеції, які так любив естр Дайкон, чи кулінарну магію? 

У цьому витворі кухарського мистецтва плавало кілька шматків білого м’яса, два кружальця моркви і декілька кльоцків із сірого борошна. І щось іще, що додавало пікантності страві.

Але він був неймовірно смачний. 

І не беруся вгадувати, що саме робило цю просту страву такою неймовірною: відчуття щастя через те, що мені вдалося задумане, чи просто банально те, що останні два тижні доводилося перебиватися підсохлим чорним хлібом із підмороженою солоною рибою. Можливо, й те, й інше. Втім, я не надто над цим задумувалася, насолоджуючись смаком та ароматом бульйону. 

Настільки, що після кожної ложечки я блаженно зажмурювалася під пильним поглядом Гаста. 

Кеверона Гаста. Стрільця нашої групи, що серед усього іншого він уже встиг мені повідомити. 

На вигляд він був ровесником Сентера. Отже, десь біля тридцяти. Але! Згадуючи все почуте від ейра Хайто – у цих висновках я дуже сумнівалася. І ймовірно, міг бути значно молодшим. А так, усе в Гасті видавало уродженця Мейрану – землі на підході за гір на сході імперії, що були вкриті настільки непрохідними лісами, що на їх завоювання у імперії пішло фактично рекордні двадцять років. Більше часу було витрачено виключно на війни з північчю.

– От тепер я точно впевнений, що ти ненормальна, – порушив повисле мовчання Гаст. – У нас тут народ звик до простої їжі і те… – хлопець озирнувся на вікно роздачі, де дуже загрозливо загарчав огрядний кухар і пом’якшив те, що збирався сказати делікатно: – не оцінив.

Я вкотре глянула на того, хто, як вчили викладачі, стане мені ближчим і ріднішим, ніж сімʼя. Принаймні найближчим часом.

Кеверон Гаст мав світле, трохи відросле і зібране в низький хвіст волосся, неймовірно зелені очі і найчарівнішу усмішку, котру мені доводилось бачити, що контрастно виділялась на засмаглому обличчі. Втім, засмаглі тут були практично всі. Тобто, всі, кого мені вдалось розгледіти, поки я ледь не бігла хвостом за стрілком коридорами Харату.

Ще він був худорлявий і… хижий. Мабуть, це найправильніше слово, якщо описувати його статуру, повадки. Це була хижість дикої кішки: плавна, небезпечна, але й така, що приковує погляди і викликає захоплення.

– Так за що тебе, кажеш, до нас заслали?

На це я не відповіла нічого. Вкотре повторювати, що прибула в Харат служити на благо імперії, аби ловити на собі поблажливий погляд стрільця? Ні, дякую. Все одно мені не вірять.

Лише озирнулась на кухаря і голосно, не приховуючи захвату, промовила:

– Бульйон божественний.

Відповіддю мені була щира, трохи зніяковіла усмішка огрядного чоловіка. І якийсь здавлений стогін біля дверей.

– Половину місячного заробітку гварху в дупу… – простогнав кремезний чоловік, котрого при неясному освітленні можна було легко прийняти за троля.

І я так і завмерла з недонесеною до рота ложкою, коли ця гора мʼязів рушила в наш бік. 

Чомусь у мене було чітке відчуття, що у втраті грошового забезпечення винною щойно зазначили мене. І від цього закортіло стати невидимою. 

– Крихітко Рай, – вмить оживився Гаст, взявшись називати мене саме таким поблажливим прізвиськом. – Настав час знайомитись з нашою групою. Отже, цей плід любові троля і ведмедя – наша сила, найкращий, до речі, мечник Харату. Беррай Кхаар. Він частіше за все вступає в бій з потворами, на які не діє магія і від котрих накивати пʼятами навряд вдасться. Ціни й люби. 

– У нас цим варевом весь свіжак зазвичай плюється, – тоном обвинувача прогудів Беррай, замість привітання, обпершись руками на стільницю так, що та жалібно затріщала. – А з тобою що не так? 

– Бо треба хоч іноді підіймати погляд вище нагрудних нашивок жінки, – ядуче протягнула жінка, вислизнувши з-за спини Кхаара і неймовірно тікучим рухом сіла на лавку навпроти мене. – Хіба не видно, дівчина ідейна до кінчиків нігтів. До всього, що стосується служби, ставиться з благоговінням. Закладаюсь, що ще вірить у вищий обовʼязок кожного мага. 

От її можна було порівняти зі… змією. Гнучка, швидка і пластична, навіть попри те, що закутана була до самісінького носа в шаль темно-синього кольору, від чого голос здавався приглушено-скрипучим. Натягнутий ледь не до самісінького носу капюшон не дозволяв розгледіти її обличчя, що дещо… розчаровувало. Точніше, мені хотілось би переконатись, чи дійсно все так плачевно, як описував ейр Хайто. Втім, було б безглуздо сумніватись у його словах. Причин брехати він точно не мав. 

– Це Алейра, наша нюхачка, – старанно виконував обовʼязки відповідального за мою скромну особу Гаст. 

– Просто Алейра? – насупилась я. 

– Угу, – підтвердила нюхачка. – Сирота безродна, котрій одна дорога була – Харат. То що, Беррі, як щодо парі?