4.2

Не знаю, як описати те, що я відчула, почувши це питання. 

Певно, щось схоже відчуває мандрівник, що, подолавши пустелю та опинившись під стінами легендарного Білого міста, чує від вартових: “Розвертайся і йди звідси!”. І позаду знову довгий шлях нескінченними пісками, сповнений болю і страху, відчуття, що сама смерть іде за тобою, шелестить сухим піском. І до сліз не хочеться повертатись. Але й не знаєш, як вмовити непримиримих вартових. 

Просити? Жодного сенсу. Скандалити? Сенсу ще менше. Але й мовчати безглуздо. 

– Дивно чути подібне питання від вас, ейре Хайто, – піднявши підборіддя, заговорила я, хаотично підбираючи потрібні слова. – Я – бойовий маг… – почала і затнулась під насмішливим поглядом ейра. 

Таким поглядом дивляться на нескінченно миле, але дуже дурне цуценя, що намагається вдати з себе вовкодава. 

Образливо? Так! Але було б справедливо визнати – на фоні Хайто я й була тим малим цуценям. Це пригнічувало, звісно. Але така правда. А правда рідко коли буває приємною. 

Комендант фортеці Харат важко піднявся, на мить опершись здоровою рукою на стільницю. По обличчю пройшла судома, але за мить він стиснув губи і майже не прикульгуючи рушив до вікна, мовчки і задумливо окинув поглядом безкрайній туман. 

– Ессо, – уже одним цим зверненням означивши і ситуацію в те, що мою брехню було викрито, після доволі тривалої паузи заговорив таки Хайто.

Серце пропустило удар, затремтіло щось всередині. І мені захотілося розридатися. Вперше за більш ніж два тижні просто ридати і жаліти себе, від усвідомлення, що весь мій план тріщить і розвалюється. Але я стрималася. Навіть не схлипнула, не зводячи погляду з широкої, прямої спини ейра. Сама не знаю, як мені це вдалося. Як і досі не розумію, як змогла сконцентрувати увагу на словах ейра. 

– Бойовий маг… – з гіркотою в голосі повторив Хайто, і, розвернувшись до мене обличчям, склав руки на грудях, пришпиливши мене до місця своїм важким поглядом. – Ви, схоже, вкрай мало знаєте, що таке Сірі землі… 

– Ну чому ж?! – іронічно скривилася я, не маючи жодних сил на те, аби зберігати й далі благодушний тон розмови. І згадала абсолютно все, що вивчала в академії: – Сірі землі – аномалія, що утворилася близько п’ятисот років тому. В результаті чи то магічного ритуалу, чи то міжсвітового пробою. За сто років тумани Сірих земель поглинули острови Дренейського архіпелагу, королівство Ррадан, Шейнерську долину. Зупинити розширення аномальної зони вдалося у 3023 році групою магів на чолі з темним магом… – на мить я запнулася, але продовжила в тому ж темпі, тараторячи, мов на іспиті. – есом Редженом Аттахаром. Було створено щит, котрий стримує розширення Сірих земель і до сьогодні. Зупинити загрозу вдалося. Але не знищити. Змінені аномалією тварини, рослини і… люди постійно проривають щит, нападають на поселення. Часом заражають цілі села, міста… 

– Молодець! Вищий бал! – іронічно поплескавши, хмикнув ейр Хайто. – А тепер скажіть, ессо… 

– Естрет! – тихо поправила його я, скоріше попросивши, ніж спробувавши переконати в правдивості цього звернення. За документами я звичайна, хоч магічно обдарована, містянка. Такою мені і хотілося лишатися.

– Як забажаєте, – правильно зрозумів мене ейр. – А тепер скажи мені, дівчинко, ти коли це все на пам’ять завчала, пробувала бодай уявити зараження поселення? 

Я промовчала. Уявити зараження аномалією поселення якщо і вдавалось, то дуже приблизно, розмито і нечітко. 

– Чоловіки, жінки, старі, немовлята, пси і кошенята, навіть петунії в горщиках… все це готове накинутись і вбити тебе. Ну, чи бодай заразити. І аби вижити, ти маєш бути швидким і… холоднокровним. Бо кожна помилка, найменша неуважність, і розплата буде болючою. Для тебе і членів твоєї групи. Навіть якщо виживеш, – на мить скривився, немов від болю. – Цілителі можуть ліквідувати аномалію в крові. Але вилікувати тіло після цього вкрай нелегко. 

Мені нічого було на це сказати. Так, я чудово вивчила, що так воно й є, але прийняти як реалії… 

– І навіть якщо ти достатньо спритна і удачлива, якщо не втечеш звідси після першого ж прориву, то… – безжально продовжував ейр Хайто, знову поглянувши на похмурий пейзаж за вікном. – Туман. Він питиме твої сили. Кожен рейд, кожен прорив. Шкіра потьмяніє, стане темнішою і грубішою, волосся стане сухим, з’являться зморшки. Навіть голос зміниться, з’являться старечі скрипучі нотки… як тобі описана перспектива? 

Так собі, якщо відверто. Але… 

– Не найстрашніший варіант розвитку подій, – знизала я плечима. 

І тільки тепер була удостоєна уважного погляду від ейра. 

– Слухаю… естрет!

І десь в глибині душі сформувалося абсолютно чітке усвідомлення – говорити треба правду. Щиро і відверто, вивертаючи душу.

Повільно, як вчив мене наставник з контролю, втягнула носом повітря. І так само повільно видихнула ротом.

– Ейр Хайто, я чудово розумію, що ви зараз бачите перед собою молоду, недосвідчену ессу, бажання котрої служити на кордоні – примха і не більше, – я говорила впевнено, вагомо і не дозволяла собі жодних емоцій, але дивлячись чітко собі під ноги. – Мені важко навіть засуджувати вас за це упередження. Адже подібним грішили всі, кого я знаю. Від батька до викладачів, від братів до нареченого. Певно, мої заняття не вважала дурнею хіба моя нянечка…