Розділ 4

– Мда… неочікувано… – листаючи передану характеристику, намагався добрати слів для достойних коментарів комендант північно-східного форпосту імперії Катаран – Фортеці Харат. 

Досить високий, худорлявий чоловік з гострим, мов шпилі цієї фортеці, поглядом і вибіленим часом волоссям відкинувся на спинку незручного навіть на вигляд стільця, ледь глянувши на мене і знову повернувся до документів. Стиснув тонкі губи так, що на засмаглому обличчі різкішими стали не лише глибокі зморшки, а й темним кривим розчерком означився глибокий шрам. Скоріш за все – наслідки нападу потвор Сірих земель. Після таких поранень шрами навіть магією звести практично неможливо. Ліва рука, на відміну від правої, затягнута в чорну шкіряну рукавичку. І я знала чому – вона була непоправно понівечена, погано слухалась. Тож річ навіть не в естетиці, пошкоджена кінцівка точно мерзла, а отже втрачала ту незначну чутливість і рухливість, що вдалося зберегти. 

Але все це жодним чином не зменшувало сили і владності чоловіка, що одним цим важким поглядом змушував мене натягнутись в струну і затамувати подих. 

Ейр Хайто. Один з захисників Найрту. Той, хто серед десяти найсильніших магів імперії тримав оборону від монстрів Сірих земель понад місяць. Той, хто керував закриттям проривів під Санархом, де й втратив магію, але не навики та жагу служити імперії. І той… хто був висланий в Харат за непокору й бунт проти імператора. Бо не терпить наш правитель непокори, терпіти не може заперечень і не пробачає спроби оспорити його рішення. 

Як результат – найталановитіший командуючий сучасності опинився в цьому облупленому кабінеті з потрісканими стінами і сірим пейзажем за вікном. Для Харату – це неймовірна удача. Для імперії, як на мене, бездарне нехтування найціннішим з ресурсів. 

Комендант вкотре підняв на мене погляд сірих, мов туман, очей, скривився так, що потемнішав шрам на його обличчі, і знову взявся вивчати додатки до мого диплома. 

Мені ж доводилось мовчки і дуже терпляче чекати його рішення. 

Я чекала. Не лише мовчки і терпляче, а ще й втомлено і дещо апатично. Так, знаю, що мала б нервувати, ймовірно, боятися. Все ж у руках ейра Хайто була моя подальша доля, але… не виходило. Може, тому, що я досі не могла повірити, що мені вдалося втілити в життя найбожевільнішу авантюру сучасності. Що от я тут – на кордоні імперії з Сірими землями. Та скільки б не вдивлялася в пейзаж за вузьким стрільчастим вікном, у безкрайній туман, що розкинувся суцільним полотном від муру і аж до обрію, – повірити, що я дійсно в Хараті, не виходило.

Може, взнаки давалася втома. Може, те, що я в принципі до останнього не вірила, що план Тейрана життєздатний. А може, просто мені забракло сміливості визнати, що все позаду.

Ну, чи попереду. Тут з якого боку дивитися.

Майбутнє здавалося таким же туманним, як і похмурі Сірі землі.

І все ж… Йшов третій тиждень мого фактичного зникнення з родового маєтку Лейтар.

Два тижні і два дні тому есса Лейтар, перевдягнувшись, на ніч лягла спати у своєму ліжку. Тоді як естрет Раяна Ленг вислизнула через потайний хід маєтку Лейтар і розчинилася у темряві ночі. 

З усіх мешканців і гостей цього маєтку тільки троє знали, що в ліжку спить флейтистка Ніарі під досить якісною ілюзією господині покоїв. А маєток покинула сама есса, на котру Тейран одягнув срібний чоловічий перстень з невеликим червоно-помаранчевим каменем, що змінив не лише зовнішність есси, але й її ауру.

– Для себе робив, – пояснив Тейр. – Кардинально зовнішність не змінить, але підкоригує так, що впізнати тебе буде практично неможливо.

З цього можна було зробити два висновки: Тейр давно веде подвійне життя, і він зробив мені дуже цінний подарунок.

І насправді оцінила я перстень на світанку, усвідомивши, що непримітна прикраса зводила нанівець усі спроби мене відшукати. І збивала пошукові закляття, що полетіли моїм слідом.

Я відчувала їх, мов рій бджіл, що гудів просто над головою, готовий кинутися на мене і покарати за втечу. Завмирала, застигала і не дихала від страху. Аж до миті, як чергове заклинання лускало з характерним хлопком. 

Перші десять разів завмирала. Ще з двадцять – сповільнювалася з осторогою. Потім вже просто відслідковувала світлові “бджілки”, що потрапляли на очі. І навіть не знаю, коли перестала взагалі на них звертати увагу.

Я старанно плутала сліди.

На південь до найбільшого міста. Звідти найняла три екіпажі, кожен з них повіз доволі пристойний фантом есси Ріани Лейтар в різні сторони імперії. Накинути ілюзію на містянку. Підкинути дівчині, що проходила порталом до Верентії, свою шпильку, попередньо вколовши нею пальця.

І втікати. Втікати в протилежному напрямку. Накинути на себе ілюзію підмайстра писаря і напроситися в поштову карету.

Шлях був непростий. Ілюзія тягнула магічні сили. Доводилося робити відчутний гак. У столиці я дочекалася свого фантома, розділила його вже на пʼять своїх копій і знову відправила в абсолютно протилежні боки, аби продовжити шлях на тій же поштовій кареті.

Яким був цей шлях? Нервовим. Нервовим настільки, що перших три дні я не могла ні їсти, ні спати. Мені здавалося, що мене впізнають, упіймають, повернуть додому. Мене трясло. І це витягувало останні сили. Аж поки кучер, вилаявшись, не сунув мені шматок чорного хліба з солоною рибою, звелівши їсти і не вдавати надто гордого. А потім загнав у невелику нішу, в якій хоч і було до нестями холодно, але її бодай не продували всі сім вітрів, та звелів спати.