3.2

І мені стало страшно. 

Напевно, ніколи я не відчувала настільки всепоглинаючого, крижаного страху. Коли холонуть руки, ноги, а в животі все тремтить, ніби в очікуванні удару. Бо якщо Тейр має рацію, то… страшно уявити, якими можуть бути наслідки мого спонтанного вчинку. 

Я ідіотка. 

Як там говорив Аттахар? “Розбещена, самозакохана, егоїстична дитина”? Так от… він мав рацію. Він абсолютно точно мене охарактеризував. Щоправда, я б ще додала – безголова! 

Але ж він дорослий і розумний? І у принца з далекоглядністю завжди було все добре. 

– Цього не буде! – здавлено пискнула я. – Вони союзники і друзі. 

– Все ж тобі не вистачає материнського виховання, – невпопад буркнув Тейр, і поки я намагалась зрозуміти, до чого це зауваження, продовжив, холодно і чітко описуючи ситуацію: – І союзи, і дружба цінні до того часу, поки на іншу чашу терезів не стане щось набагато важливіше, Рі. – брат зітхнув, тихо, нерозбірливо, але дуже емоційно вилаявся і продовжив. – Кине Аттахар кронпринцу виклик чи ні – неважливо. Важливо, що ймовірність є. Після твого вибрику це стало зрозуміло всім. Крім тебе, схоже. Поки принц і його фактично... тінь не мали причин для зіткнення, ніхто не сумнівався в силі спадкоємця престолу. Тепер ця впевненість похитнеться. 

Похитнулась я. Але брат тримав і безжально продовжував:

– У молодшого принца достатньо союзників серед тих, хто прагне повернення привілеїв за кровʼю, а не силою. Тож не виключено, що в разі ослаблення позицій Ваелана… Його на троні якраз не потерплять сильні маги. Леонар стане жахливим правителем. Цього допустити не можна. Як і конфлікту з Аттахарами. Райнара поважають, я б навіть сказав... бояться. І мені справді шкода, що ти втягнулася в це. Дуже шкода. Хоч і розумію тебе, правда. Дивно, що батько ще на щось сподівається. Не знаю причин поспіху, але кронпринц вирішив прискорити події. Втім, не важко здогадатися, що імперію чекають тектонічні зсуви, а разом із ними… потрясіння. Тож йому потрібно було показати, що його майбутнє вже визначено, і попереду – стабільність. Але... Ніхто не врахував твою верентійську кров, що повстане проти будь-якої спроби примусу. Ну, або подумали, що її можна приструнити, обдурити… наївні.

Мені стало не тільки страшно, але й дивним чином – соромно. І так тяжко.

– Тому мене приручали поступово? – хмикнула я, відчуваючи всю гіркоту промовлених слів на язиці. – Батько здогадувався? 

– Звісно, здогадувався, – зітхнув Тейр і, жорстко та роздратовано, видаючи, наскільки його страшить усе, що відбувається, процідив: – І мене дивує, що все ж не відмовився від своєї згубної ідеї. 

Я заплющила очі, через силу втягнула повітря.

– Не хочу заміж, – знову прилипнувши невидячим поглядом до свого блідого переляканого відображення на чорному віконному склі, промовила я. – Розумію, що повинна. Але… не хочу. І не можу нічого з собою вдіяти.

Тихо, але щиро. Вкладаючи в цю коротку тиху фразу все: страх, біль, рішучість... 

Лише тоді перевела погляд на відображення Тейра. 

– От це я якраз помітив, – уїдливо зазначив брат і знову посерйознішав. – І не тільки я.

– Мені потрібен час, – прошепотіла я. – Бодай трохи, аби змиритися.

– Сумніваюсь, що відстрочка щось змінить, – зітхнув Тейр. – Втім…

Він так само стояв, ткнувшись підборіддям у моє плече і міцно обіймаючи мене за талію. Ніби й забув, про що ми говоримо. Але я відчувала – він думає. Шукає вихід там, де я його не бачила. 

В саду гасли останні ліхтарі. Розчинялись у темряві неясні силуети. І здавалось, весь світ занурювався в темряву і тишу. 

– Мда… дрібното, проблем ти вмієш підкидати, – важко зітхнувши, все ж дійшов висновку Тейр. Та поки мене знову не накрило відчаєм, додав: – Ідеально, тобі треба було б піти попросити пробачення і прийняти всі пропозиції кронпринца. Але боюсь, що наслідки будуть… боюсь навіть прогнозувати. І добре, якщо кронпринцу доведеться боротись лише з твоїм паскудним характером… – брат важко зітхнув. – Ох, Рі. Чому було не запросити… будь-кого іншого на ту трикляту вейтару?

Відповісти мені було нічого. І все, що я могла – остаточно знітитись, відчуваючи провину за все, що відбулось і ще відбудеться в майбутньому. 

– Гаразд, відчай – не наш шлях. Враховуючи вищевикладене, єдиним варіантом лишається твоє раптове зникнення, сестро! – Він ще трохи подумав і різко видихнув: – Харат. 

Я подивилась в очі його відображенню з усім нерозумінням, котре відчувала. І він пояснив: 

– Це єдине місце, де тебе і не подумають шукати. 

– І єдине місце, де я навряд виживу, – резонно зауважила я, скептично стиснувши губи. – Хоча… 

Перевела подих і, усміхнувшись, все ж не втрималась від насмішливого: 

– Враження, що ти мене вирішив позбутися найжорстокішим способом, – хмикнула я. 

– Все життя про це мріяв, – “щиро” підтвердив брат. – Від дня твого народження. Ти була найкрикливішим і найпроблемнішим немовлям, з котрим мені довелось жити під одним дахом. І з віком проблем тільки більшає. 

– Я була єдиним немовлям, з яким тобі довелось жити під одним дахом.