Розділ 3

Двері за моєю спиною зачинилися з різким клацанням, ніби відрізали мене від того, іншого світу. Ніби таки намагалися сховати від розплати за сміливість. Чи, може, дурість? 

Повільно видихнула, намагаючись вгамувати серце, що все ще шалено билося в грудях, намагаючись не відчувати дотиків, що немов і далі продовжували досліджувати моє тіло. Такі гарячі, що немов усе ще обпікали крізь тонкий черкейський шовк.

Хочеться плакати. І танцювати. Втекти. І повернутися, аби знову відчути на собі силу цих обіймів. І водночас так… страшно. Страшно усвідомлювати, що сталося щось невідворотне. Непоправне.

– Ессо Ріано, ваша ванна, – обережно промовила моя камеристка.

А я тільки тепер зрозуміла, що все ще стояла, обпершися спиною на двері.

– Так, дякую, – скинувши підборіддя, промовила я, на ходу знімаючи туфлі і безшумно крокуючи у ванну.

Я лежала у воді, поки та не вистигла.

Думки в голові металися. Роузі намагалася щось мені говорити, але, не завоювавши моєї уваги, дуже скоро просто мовчки поглядала на мене зі сумішшю турботи і тривоги. І саме це змусило мене виставити служницю, ледь та допомогла мені вибратися з ванної, витертися і перевдягнутися до сну.

Спати не хотілося. Я стояла і дивилася на вогні в саду, де все ще продовжувалося святкування, і не могла змусити себе відірватися від темних, мов тіні, силуетів гостей.

Саме тому не почула, як відчинилися двері, впускаючи пізнього гостя.

– Неперевершена вистава, сестро! Мої овації! – насмішливо аплодуючи, увійшов у кімнату Тейр.

Не дочекавшись від мене реакції, підійшов, обережно і ніжно обіймаючи ззаду. Так, мов хотів загорнути мене в своє тепло, захистити від усього світу. І я судомно схлипнула, відкинувши голову на його плече.

– Батько злий? – в принципі, знаючи відповідь, все ж запитала я.

– Як голодний земляний гоблін у шлюбний період, – кивнувши, підтвердив мої найгірші передчуття брат. – Зараз там крутиться, мов вуж на розжареному вугіллі, аби твій вибрик не зруйнував усе, що він так старанно будував роками.

Он як… Заплющила очі, відчуваючи, як по щоках прокреслили доріжки гарячі сльози. Не знаю навіть, на що я сподівалася.

– І загалом, чогось такого я від тебе і очікував, – усмішка Тейра була наповнена теплом і гордістю. – Але з Аттахаром ти, звісно… дарма так.

Не те, щоб я дуже пишалася тим, що зробила. Вже встигла і обдумати скоєне, і пожалкувати. Зовсім трошки, якщо відверто.

Але дуже вже хотілося почути пояснення саме від Тейра. Коли вже він взявся пояснювати. Тож розвернулася, присівши на підвіконня, і лише поглядом попросила продовжувати.

Тейр зрозумів. Зітхнув. І сказав зовсім не те, що я очікувала почути.

– Нянечка мала рацію. Батькові треба було одружитися принаймні для того, щоб у тебе була мати. Саме жіночого виховання та прикладу тобі й не вистачає. Натомість, він найняв для тебе цю вічно невдоволену наглядачку. І ти почала бунтувати.

– Пробач? – розгублено розвела я руками, не надто розуміючи, до чого це все.

– Кров нашої бабці в тобі, мабуть, найсильніша, – глухо заговорив брат. – Але вже тоді, коли ти так старанно псувала життя естрет Тханар, було цілком зрозуміло, що миритися ти не будеш із жодним примусом. Як і бабуся Селена. Вона, до речі, боролася за свою свободу до останнього. І ця боротьба закінчилася її загибеллю.

Я пересмикнула плечима і знову відвернулася, вдивляючись у темряву осінньої ночі.

– Не розумію одного, навіщо дід її так мучив? І себе також…

– Бо таких жінок не відпускають, – гірко зронив брат, ткнувшись підборіддям мені в плече і знову міцно обійнявши. І навіть у темному, мов тінь, відображенні на віконному склі видно було біль і відчай в його очах. – Щось на рівні інстинктів… Ох… Чому ти не пішла в маму? От вона була зразковою ессою.

– Ти мене лякаєш, – прошепотіла я занімілими губами. 

Але Тейр лише ледь-ледь хитнув головою, немов намагався відігнати погані думки. 

– Ти знаєш, що єдиний рід, який умовно зберіг незалежність в Імперії, – це рід Аттахарів? – заговорив він серйозно, сухо і тихо. 

– Чула, – кивнула я, насупившись. 

– Все тому, що за силою Аттахари фактично рівні імператорському роду, Рі, – продовжив брат, розсіяно вдивляючись у темряву. – Фактично, єдиний, хто міг би кинути виклик його високості, – це його ж найкращий друг.