2.5

Крок…

І мелодія змінюється ще до того, як я розумію це. Усвідомлення приходить з ударом барабана, виром струнних і піснею флейти.

Прокляття, це не звичайна леарта. Не пристойний рейнс.

Не знаю, кому спала на думку геніальна ідея ввести до списку танців на сьогодні… вейтану. Танець закоханих. Танець пристрасті і вогню.

Втім, про що це я? Навіть озиратись не треба було, аби розуміти, чия саме це була ідея. І чому саме так різко змінилась мелодія, варто було лише його високості повернутись до зали. А батьковий погляд так пропалював мені спину, що хотілось повести плечем, аби його позбутись.

І по-хорошому, варто було б якось уникнути того, ініціатором чого сама і стала.

Але… я розізлилась.

Вейтана не місцевий танок. Лейтарці стримані, виважені і не люблять демонструвати свої почуття на людях. А цей танок був своєрідною даниною спадку моєї бабусі-верентійки. Танець, що прийшов з берегів теплого прозорого до блакиті океану, зігрітого розпеченим до білого сонцем, напоєний солодкими ароматами нічних квітів. Він дістався нам у спадок від предків, у котрих кров кипіла. Які були однаково пристрасні і в коханні, і в помсті.

Тож я мала причини розлютитись.

На батька. На Ваеля. На всіх присутніх. І, чомусь, на Райтара, що старанно зображав крижану брилу, дивлячись при цьому кудись вище моєї голови. Мабуть, на того, хто мав би бути зараз на його місці – на свого найкращого друга.

Тобто, дорослі дядьки вирішили погратись зі мною?

Ну, гар-разд! Самі напросились.

Заплющую на мить очі, пропускаючи музику крізь себе. Крізь серце. Душу. Дозволяю мелодії вести мене.

Крок… крок… поворот…

Я завмерла майже притиснувшись спиною до… по суті того, хто колись зробив мені так боляче. Та разом з тим, змінив мене. Я ніколи не скажу йому про це. Але вислухавши власні перспективи, зараз я була йому навіть вдячна. Бо та я… погодилась би з усіма планами принца. А ця… ця вчинить так, як вважає за потрібне!

Мелодія немов піднімається вгору. І руки самі собою злітають, аби обвитися довкола шиї партнера. І я дозволяю собі трохи більше, ледь-ледь пропускаючи шовкове пасмо між пальців. 

Шумний видих у волосся. 

Серце збивається з ритму. 

І сильні долоні лягають на талію, аби стрімко підняти вгору. О! Ця дивовижна мить польоту. І абсолютна впевненість, що тебе впіймають. 

Колись нянечка казала, що бабуся Селена обожнювала вейтану. Говорила, що почувається знову живою, коханою, впевненою лише в ті короткі хвилини, коли грає музика. Коли тіло віддається цій вічній силі, що змушує кров кипіти. Саме тому вона ніколи не танцювала з дідусем. Вона не вірила йому. Вона його ненавиділа. А вейтана – танець довіри. Абсолютної довіри. 

Ох! Я зрозуміла, про що ти, бабуню. 

В мить, коли опинилася обличчям до обличчя з Райтаром Аттахаром. Коли відчула його подих на власних губах. 

Боги, де взяти повітря, щоб зробити бодай вдих? 

І я прогинаюся назад, вдихаючи на повні груди. Аби різко піднятися знову. 

Крок… Крок… Поворот… 

Я відчуваю, як скажено бʼється серце під моєю долонею. Бачу, як палає бажанням погляд. 

Колись ти сказав, що мені до жінки ще рости і рости… Я виросла. Подобаюсь? Мовчи! Відповідь відстукує шалене до нестями серце. 

І я не можу стримати усмішку. Трохи зверхню усмішку переможниці. 

Ти помічаєш. І на зміну вогнищу у твоїх очах приходить… лісова пожежа. 

Саме цієї миті я чітко усвідомила, що не перемогла його. Він давав мені цю ілюзію перемоги сам. І як дав, так і забере. 

Поворот… поворот… поворот… 

Його рука повільно піднімається від талії до шиї... А я заплющую очі, щоб бодай не бачити цього вогню в очах. Дарма. Адже тепер усе відчувається яскравіше, гостріше… болючіше і солодше одночасно. 

– Не грайся з вогнем, дівчинко, – звучить так тихо, що навіть не впевнена, що мені це не ввижається. – Якщо не здатна його ані загасити, ані приборкати. 

Мій судомний вдих. 

Його хрипкий видих. 

Мелодія стає швидшою, стрімкішою, відчайдушнішою. І ми несемося смерчем, мов більше нікого довкола не існує.

Іще один політ… Міцні обійми. Подих з ароматом таорі, що осідає на моїх губах палючими іскрами…

Музика змовкає. Тільки серце все ще колотиться так, що подих перехоплює. Його. Моє… І полумʼя в його очах змушує плавитись від його обіймів…

Першими повертаються звуки. Аромати квітів.

– Ріана! – гнівний скрик батька.

Саме цієї миті усвідомлюю, що я щойно зробила. І страшно уявити, чим це може обернутись. Мені навіть озиратись не треба було, аби зрозуміти, скільки гніву в очах батька, кронпринца, моїх братів… І я це все переживу. Мені і не таке пробачать. Батько може трохи покричить. А його високість не насмілиться так одразу зробити пропозицію… Але трохи часу – і забудеться все, мов дитячі пустощі…