2.4

Це був довгий вечір. Надзвичайно довгий. Сповнений натягнутих усмішок, нещирих слів і вдаваних веселощів. І думок… Безліч абсолютно різних за емоцією думок. Хаотичних. Істеричних. Відчайдушних. 

Я шукала вихід. Я намагалася придумати бодай щось, аби відтягнути неминуче.

Звісно, сподіватися, що багаторічні домовленості скасують – було б надто наївно. Але я хотіла часу для того, аби… аби стати кимось більшим, ніж заведена лялька, роль котрої – веселити придворних імператорської сімʼї.

Мені потрібен був час. І хоч трохи простору.

Повітря.

Мені не вистачало повітря навіть цього вечора. До судомних вдихів. До запаморочення.

Що буде далі? Що буде, коли я стану частиною імператорської родини?

Не хочу!

Але його високість ніби щось відчував.

Весь час поряд. Весь час невагомі дотики, цнотливі обійми. Ну, або він просто тримав мене за руку. Але був весь час поряд. Ніби знав, що я готова зірватися і тікати. Куди завгодно. Як завгодно. Поки останні сили не покинуть мене. І це бажання росло чим далі, тим стрімкіше. Наростало з кожною усмішкою, кожним дотиком, кожним танцем.

Страх. Паніка. Відчуття, ніби мене заганяли в клітку. І від цього відчуття хололи пальці і кололо в скронях.

Клянусь, я вже майже зірвалася.

Я вже збиралася заявити Ваелю, що погано почуваюся і не можу більше знаходитися в цьому сповненому шуму приміщенні. Й добре, що не сказала. Кронпринц все ж маг. Це мені цілительська магія дається зі скрипом і сльозами. У нього успіхи можуть бути куди кращі. До всього, з нього станеться вивести мене подихати свіжим повітрям в сад. А я… якось зовсім не хочу залишатися з ним наодинці.

І це усвідомлення було таким болючим. Адже ще не так давно подібних незручностей ми не відчували. Я не відчувала, пробираючись крізь цвинтар до закинутого склепу перших ессів цих земель.

Літописи вже не памʼятають їхніх імен. Розтріскалося каміння саркофагів, у яких знайшли останній спокій цілі покоління. Але живуть легенди. Про сильних чоловіків і жінок, які не поступалися їм нічим. Нянечка мені такі розповідала перед сном.

І так, – мені було сумно. Адже тоді, коли ми зламували перекошені двері склепу, я була щаслива поряд із Ваелем.

А зараз…

Врятував і мене, і дім Лейтарів від скандалу Тейр. Боги, як же вчасно він зʼявився. Ніби виріс з-під землі просто перед нами, блиснувши тією чарівною усмішкою, що підкорювала жіночі серця і схиляла чаші терезів на його бік у будь-яких суперечках.

– Як вам наша нова порода їздових ящерів? – після кількох церемонних фраз запитав Тейр. І я з немалим зусиллям подавила усмішку.

Мій геніальний брат. Бо якщо щось і могло відволікти його високість, то його найбільша пристрасть – їздові ящери. А Тейр умів говорити так, що я й сама вже готова була мчати до загонів, аби побачити ці величні створіння на власні очі. Але я залишилася стояти на місці й намагалася не видати своєї радості від передишки.

І лише коли впевнилася, що ніхто на мене не дивиться, крім брата, одними губами сказала: “Дякую!”. На що він відреагував хіба хитрим блиском у синіх, як у батька, очах.

Ну, а тепер я збиралася знайти батька і запитати в нього, що за сірий гоблін покусав його імператорську високість кронпринца. І чому такий поспіх із цими заручинами? І саме з ессом Лейтаром я збиралася сперечатися. Аргументи? Придумаю! Врешті-решт, зізнаюся, що знову зірвалася. Продемонструю пухирі на долонях, які довелося прикривати мереживними рукавичками. Але я не змирюся!

І, підхопивши келих із соком, поривчасто розвернулася, аби ледь не зіштовхнутися з тим, кого от саме зараз бачити була не готова.

– Кудись поспішаєте, ессо Лейтар? – абсолютно беземоційно запитав Райтар Аттахар.

Сказати, що я розгубилася, не сказати нічого. Обличчя обдало жаром, а серце зрадницьки пропустило удар. І я чомусь замість відповіді на поставлене питання якось невпопад промовила:

– Рада вас вітати в родовому маєтку Лейтар.

Невпопад, але дуже офіційно. На що темний маг, найкращий друг кронпринца і нащадок однієї з наймогутніших династій імперій відреагував здивовано піднятою бровою, а вже потім іронічною усмішкою. От саме ця усмішка і змусила мене знову відчути себе дитиною.

– О! Я вже мав можливість оцінити вашу… полум’яну гостинність, – хмикнув Аттахар.

Не червоніти. Тільки не червоніти ще більше. Хоча куди ще сильніше?

Я вп’ялася нігтями у власні й без того поранені долоні. Це вмить протверезило.

– Якщо ви про апельсинову настоянку, то це було виключно з поваги до вас особисто, – піднявши підборіддя, трохи зверхньо промовила я.

Ні, можна було б і повідпиратися, або вдати, що нічого не розумію. Але… хто влаштував таки “полумʼяну зустріч” темному магові було більш ніж зрозуміло, і принижуватися брехнею не хотілося.

– Траорі в нашій сім’ї виготовляють давно. Але мало хто знає найбільший його секрет, – повільно і виважено продовжила я. 

– І який же? – глянувши на мене скоса, все ж поцікавився цей темний.