2.3

Взагалі, за всіма правилами, отримавши диплом, я, як бойовий маг, маю відслужити два роки на благо Імперії. Тим самим набратися досвіду, підтвердити документ про освіту, а вже потім вирішувати, як бути далі. 

Більшість моїх одногрупників вже чітко і в деталях бачили себе у вищих військових чинах. Дехто планував перевестися у служби внутрішньої безпеки. Комусь може пощастити, і вони проб’ються у таємні служби чи охорону Імператорської сім’ї. Щоправда, там бажання, як і небажання, особливо ролі не грає. Скоріше, удача, ймовірність, що на тебе звернуть увагу вже діючі керівники цих самих служб, а ще власні досягнення і репутація.

Я мріяла. Правда, мріяла стримано. Хоча б про диплом і дворічну службу. Не сказати, що не усвідомлювала, що мені не дозволять навіть відслужити повний строк… 

Власне, а чому ні?

Прийнятний вік для офіційних заручин в Катарані – вісімнадцять років. Одруження – за два роки. У окремих випадках – за рік. Що, в принципі, я могла б обійти. Все ж на продовження роду в мене буде все життя, а от на кар’єру… І всі мої плани могли би реалізуватися. Якби мене зговорювали за високородного есса. А не…

Я глянула на Ваелана, очікуючи бодай якихось пояснень його поведінці.

Запитати прямо, на жаль, поки не мала жодної можливості і… я відверто побоювалася, що пропозицію мені зроблять прямо зараз і при всіх. І тоді шляху назад не буде. Не те щоб він у мене ще був, але… 

Але я раптом чітко і від усього серця чи то зрозуміла, чи то відчула, що не хочу заміж. Тобто не взагалі, а зараз не хочу. Не хочу відмовлятися навіть від своїх стриманих мрій. Хочу реалізуватися, досягти бодай чогось. Приносити користь тим, що я вмію робити. І вмію робити добре. І я думала, що можу зробити. І нічого не могла придумати.

Якщо мене поставлять перед фактом, відкараскатись від “великої честі стати кронпринцесою” не вдасться. 

Ледь не вперше в житті я щиро, всією душею шкодувала, що мене удостоїли цієї честі. Честі, про яку мріяли всі, без винятку високопородні есси імперії. Честі, яка стала зашморгом на шиї моєї свободи. 

І все ж я сподівалася, що якийсь час мені ще буде виділено. Хоча надії танули, мов шоколад на гарячій сковорідці. 

До моїх вісімнадцяти ще більше пів року. Шлюб ми не зможемо укласти ще щонайменше півтора року. Але його високість чомусь вирішив таки заявити на мене права. Що відбувається? 

Кронпринц знову стиснув мої пальці, ніби намагався цим прикликати до спокою і послуху. Але в мене це викликало чомусь тільки роздратування і тривогу. 

– Пропоную тост! – завжди тонко відчуваючи загальний настрій, та й мій особистий також, промовив впевнено батько, піднімаючи келих з таорі. 

Присутні вмить взяли келихи з вином чи настоянкою в руки, я обережно – з соком гранату. Все, що дурманило голову, я обходила по великій дузі. Надто небезпечні експерименти. Особливо у світлі чергового розчарування у моєму самоконтролі. 

– Тобі ніхто б не заборонив пригубити ігристе вино, – пошепки зауважив кронпринц. 

– Не сьогодні, – вже дещо нервово відповіла на це я, намагаючись осягнути всю картину загалом. І, як на зло, запитати ні в кого було. 

Тейр знизав плечима на мій відверто повний жаги пояснень погляд. Сентар взагалі проігнорував. А батько… він усміхався. І це лякало чомусь найбільше. 

Ваелан же лише кивнув, приймаючи мою відповідь і моє рішення. 

– За міцні союзи, що приведуть нашу величну імперію до процвітання, – виголосив тост есс Лейтар. 

Його підтримали незлагодженими вигуками. 

У мене затремтіли руки не від розуміння, а від того паскудного відчуття, що засіло в грудях з приїздом принца. І тепер росло, мов сніжна куля, пущена засніженим схилом. 

Дзвін келихів. Світло, що відбивається у кришталевих стінках. Я зробила ковток соку.

Знову заграла флейтистка. Цього разу вже значно життєрадіснішу мелодію. 

І мені на якусь мить здалося, що я відчуваю на собі погляд. Це було дивне відчуття, від якого серце заколотало швидше, нестримніше, відчайдушніше, так, що перехоплювало подих і тепло розтікалося тілом. Обличчя обдало жаром, а кров побігла швидше жилами.

Це не приховалося від його високості.

Уважний погляд на мене. На келих у моїй руці. Ваелан зробив власні висновки. Я не мала жодного бажання його переконувати в їх хибності. Але все ж із неймовірним зусиллям опанувала себе і не стала озиратися у пошуках того, кому стало сміливості роздивлятися майбутню наречену його високості. Та й чи не здалося мені? Все може бути, враховуючи доволі нервову для мене особисто атмосферу.

– Маєте втомлений вигляд, Ріано, – вже значно тихіше зауважив мій майбутній наречений, повільно, малими ковтками попиваючи таорі.

– Осінні іспити цього року затягнулися. І мені дійсно довелося поспішити, аби встигнути до вашого приїзду, ваша високосте, – відповіла я, не задумуючись особливо і намагаючись не морщитися від необхідності виправдовуватися.

– Ваель, – чи то попросив, чи то наказав кронпринц. – Я практично твій наречений. Тож опустімо церемонії.

А я що? Я просто кивнула, зробивши ще ковток соку. І відсторонено подумала, що передчуття таки мене не підвело. Ніколи не підводило.