2.2

Ваелан ек Етранар змінився від нашої останньої зустрічі. Не значно, але помітно. Стала темнішою, зацілована сонячним промінням півдня шкіра, кремезнішою статура. Те, що змінило Аттахара, на котрого я, до свого сорому, звернула куди більше уваги, аніж на того, хто прибув цього разу, аби офіційно покликати мене заміж, змінило і Ваелана. Це було якесь невловиме відчуття… сили і відповідальності за неї.

А от в очах іскрився нічим неприкритий захват. І я мимоволі задумалась, а скільки ми, власне, з ним не бачились? Пів року? Рік? Здається, все ж його останній візит в Лейтар відбувся минулої осені. Ну, тоді у нас обох є можливість оцінити зміни.

Я задумалась над тим, що саме перед собою бачив його високість.

І проґавила той момент, коли захват в очах майбутнього нареченого змінився веселими іскорками. Здавалось, що він ледь стримується, аби не підморгнути мені, як зазвичай, і тихим шепотом змовників запропонувати зробити щось… за що я буду врешті-решт покарана своєю суворою наглядачкою. За що почервонілий батько буде відчитувати мене і обовʼязково скаже: “Мені за тебе соромно, Ріано!”. Промовчить тільки Сентар, мій старший брат. І щиро усміхнеться, підтримуючи, Тейр.

Втім, не скажу, що я жалкувала бодай про щось. Нам було принаймні весело.

Дуже недоречно і взагалі невчасно згадалось, як верещала естра Тханар, коли з її власної тарілки, прямо з-під срібної кришки, на неї вистрибнула зелена, дуже до речі мила жабка. Жабка, особисто спіймана кронпринцем, що вже саме собою честь. Ну, а підкладка вже мною.

Загалом, я ледь стрималася, аби не розсміятися вголос, а усміхнутися ніжно і стримано, як і належить вихованій високородній ессі, магині і дівчині, котрій приготована роль майбутньої імператриці. Втім, від принца мій настрій не приховався. І його смарагдові очі заіскрилися веселощами.

Протягнула руку. Ваелан торкнувся губами кінчиків моїх пальців, трохи затримавши церемоніальний поцілунок і не зводячи погляду з мого обличчя. І мені стало трохи ніяково і від цього поцілунку, і від погляду, і від тиші, що запанувала довкола. До нашої розмови прислухалися, абсолютно цього не приховуючи. І це… дратувало. Що абсолютно нічого не означало.

Роздратованість була жорстко придушена. А одного погляду на батька вистачило, аби він подав знак, і слуги з тацями, на котрих вишикувалися кришталеві келихи з напоями, закрокували повз присутніх.

– Сподіваюся, подорож з півдня минула без пригод? – значно тихіше, світським тоном запитала я.

По всьому не такої реакції від мене чекали. В очах його високості майнуло якесь… розчарування. Втім, руку мою не відпустив, продовжуючи міцно, але обережно стискати пальці. І вже це мені не дуже сподобалося. Але за мить він опанував себе і усміхнувся світло і тепло.

– Подорож хоч і була досить довгою, але минула на диво без неприємностей, – зронив Ваелан. – Втім, навряд мене змогли б зупинити навіть полчища порідь Сірих земель на шляху до найпрекраснішого скарбу земель Лейтар, його Чорного діаманта… – пауза. – До вас, ессо Ріано.

І мені ледь вдалося утримати усмішку на обличчі. 

А все чому? А все тому, що говорив його високість Ваелан голосно, я б навіть сказала – урочисто. Що означало тільки одне – рішення про наші заручини прийнято і до кінця осінніх свят буде таки оголошено. 

Раніше принц не дозволяв собі так відкрито говорити, до кого саме приїздить в Лейтар. Звісно, багато хто прекрасно розумів, що саме манило його високість в апельсинові сади півдня. І це були точно не стиглі солодкі фрукти. Втім, далеко не всі усвідомлювали, що приїздить його високість не лише, аби поновити угоди на поставку чорного срібла короні. І прийоми на честь нашого гостя завжди були… масштабними і багатолюдними. Всі, в кому була хоч крапля крові ессів і мала в наявності бодай одна донька, поспішали продемонструвати її спадкоємцю престолу. Якщо не для клятв у Храмі всіх богів, то бодай для постільних втіх якась би та згодилася. 

Що з того виходило? Не можу сказати, якщо чесно. Не відслідковувала. 

Чомусь стало сумно. Погляд сам собою пробігся вітальнею. Ще до того, як я усвідомила, кого саме намагаюсь відшукати серед гостей. І слава всім вищим силам, що першим мою увагу привернув на диво щасливий, хоч і злегка напружений батько. 

От тепер стало соромно. Я навіть почервоніла, що було списано на соромʼязливість майбутньої нареченої. Принц ледь відчутно стиснув мої пальці, ніби намагаючись мене підтримати. І я подивилася на нього вже з вдячністю. Зрештою, нічого неочікуваного для мене не прозвучало. Я й без того чудово розуміла, що рано чи пізно це станеться. Хіба може сподівалася, що мені все ж дадуть трохи часу, аби підтвердити диплом. 

– І я рада, що встигла прибути в Лейтар, аби вітати вас особисто, – обережно промовила я, намагаючись бодай якось зʼясувати, до чого такий поспіх, бодай поглядом.