1.3

Вечір опустився на родовий маєток Лейтара. За ним дихнула свіжою прохолодою ніч, поглядаючи з неба на землю круглим оком повного місяця. 

Аромат квітучих апельсинів, одночасно свіжий, трохи гіркуватий, але ніжно-медовий, вривався у відчинені вікна, наповнюючи стіни древнього маєтку відчуттям весняної радості. Дещо хмільні гості, втомлені і не менш захмелілі господарі. 

Я ж, як і зазвичай, потай втекла від наставниці на тренувальний майданчик, де проводила всі свої вечори. Цей час, ще не зовсім ночі, але вже й не вечора, я любила. Брати зазвичай розходились чи то в справах, чи то в місто, по борделях з тавернами. Батько зачинявся в кабінеті з купою паперів або пляшкою витриманого віскі. 

І весь майданчик був тільки мій. І ніхто не насміхався над моїми “жалюгідними потугами стати бойовим магом”. 

Того дня я й взагалі не боялась когось зустріти тут. Адже всі сили і увага господарів Лейтара були сконцентровані на високих гостях. 

Тож аж ніяк не очікувала, що цього вечора моє облюбоване місце для тренувань було зайняте. І я завмерла, сховавшись в тіні розлогого мигдального дерева. 

Принц і його найкращий друг, оголені по пояс, танцювали зі сталлю. Такі схожі і такі різні. Гарні, швидкі, сильні. Мов молоді боги. Світлий і темний. 

Магічні клинки, охоплені полум’ям, розсипали іскри в різні боки і щоразу, коли вони зіштовхувались, здавалось, щось вибухає. 

Я затамувала подих, не маючи жодних сил відвести погляд від цього поєдинку. 

І навіть затисла рот долонею, коли швидкість, з якою вносились удари, стала просто неймовірною. 

Якоїсь миті усвідомила, що мій погляд невідступно слідує за темним магом, а не за власним нареченим. Але зробити з цим нічого не могла. І не хотіла. 

Удар… удар… удар… 

Спалахи і дзвін сталі… 

Весь мій світ став розміром з тренувальний майданчик, на котрому танцювали двоє воїнів, двоє магів… Дві шалені стихійні сили… 

Страшно… і так прекрасно. Що серце то завмирає, то колотиться шалено, до дзвону у вухах. 

І якоїсь миті все немов обірвалось. На високій недоспіваній ноті. 

Мені здалось, що я оглухла. 

Але нічого страшного не сталось. Обоє просто опустили мечі, коротко кивнули один одному і широко усміхнулись, потиснувши руки. 

А я все ще стояла, мов оглушена. Тому й пропустила початок розмови. І лише почувши своє ім’я, прислухалась. 

– Як тобі Ріана? – запитав принц. 

Соромно зізнатись, але я навіть не дихала. Чомусь саме тоді мені вкрай важливо було почути його відповідь. 

– В якому сенсі? – кинувши на друга швидкий погляд, темний маг зняв з гачка біля діжок з водою рушник та взявся витирати щойно вимите обличчя. 

– В сенсі, як жінка, – охоче пояснив кронпринц, послідувавши прикладу друга. 

– Жінка? – Райтар поблажливо і так зверхньо усміхнувся, що я відчула, як запалало моє обличчя, віддало жаром у грудях. І я забула як дихати. – Нічого тобі не можу сказати. З двох причин. Не маю жодного бажання оцінювати як жінку майбутню наречену кращого друга. І… Ну, яка вона жінка, Ваель? Їй тринадцять! 

– Вік, коли укладається більшість шлюбних договорів вищої знаті імперії Катаран, – нагадав кронпринц. 

– Не показник, – відмахнувся Райтар. І припечатав: – Дитина. Розбещена, самозакохана, егоїстична дитина! До жінки їй ще рости і рости. Пробач, але ти просив відповісти чесно. 

Я похитнулась, мов від удару. 

Мені захотілось крізь землю провалитись. Або зробити так, щоб провалився цей… темний. Мені було так боляче. І найгірше було те, що я й сама не могла зрозуміти, чому саме.

– І все ж… Вона майбутня імператриця, – зауважив кронпринц. 

– До імператриці їй рости ще довше, – хмикнув Аттахар. 

Можливо зараз, через чотири роки, коли я стала дорослішою і стриманішою, мене не прошило б таким болем. Я не задихнулась би від гніву і образи. І, чомусь, сорому. 

А тоді… тоді… 

Я не промовила ні слова. Просто відступила в тінь вечірнього саду, відчуваючи, як незрозуміло чому перехопило горло, закололо в грудях. А руки… руки опалило нестерпним жаром. 

Того вечора я вперше втратила контроль над своєю силою. Вперше мій власний вогонь вирвався на волю, віддзеркаливши моє бажання спалити все до демонів. І тільки біль у вмить обгорілих долонях і страх згоріти живцем допомогли опанувати і себе, і власну магію. 

Вже потім з гіркотою визнала – мій самоконтроль дав тріщину. 

І точно знала, кому маю за це завдячувати.