~ 13 ~

Я різко висмикнула руку з руки Еверетта й невдоволено буркнула:

— Ти краще зроби сильний щит навколо нас і відбивай атаки демона. За ручки будемо триматись потім.

Він нічого не відповів — тільки коротко кивнув і одразу підняв руки. Золотаві нитки магії потягнулися з його долонь, сплітаючись у складний візерунок. За кілька секунд навколо нас зімкнулася сяюча сітка захисного щита, яка м’яко тремтіла в повітрі.

Я глибоко вдихнула й торкнулася пальцями амулета Блакитного Сяйва на шиї. Камінь вмить потеплів, відгукуючись на мою магію. Зосередившись, я почала читати заклинання вголос:

Сяйво блакитне, силу прийми,

Темряву древню в себе вбери,

Енергію ворога в світло оберни,

І силу його назавжди забери.

Тільки я почала читати заклинання, як демон почав атакувати. Енергетичні кулі з шипінням врізалися в щит — той здригався, але тримався. Еверетт стояв поруч, стискаючи зуби, і відповідав ударами магії крізь захист, його золоті спалахи врізалися в чорний туман демона.

Коли я закінчила говорити заклинання, амулет яскраво, майже сліпуче спалахнув. Блакитне світло рвонуло вперед тонким променем, тягнучись у бік демона. Я відчула, як сила пульсує в мені, і без вагань зробила крок за межі щита.

— Пенелопо! — почувся голос Еверетта, але я вже не зупинялася.

Я спрямувала сяйво прямо в демона. Той страшно завив — глухо, пронизливо, так, що аж повітря завібрувало. Він кинувся вперед, випускаючи блискавки й енергетичні хвилі. Я відбивала атаки, відчуваючи, як амулет тягне з нього силу. Еверетт підтримував мене з-за спини, його магія раз за разом зривала демону атаки. Онікс бігав навколо, ніби скажений, нявкаючи так голосно, що це майже перекривало рев чудовиська. Я намагалася підійти ближче. Я знала: чим я ближче до демона — тим сильніше амулет витягатиме енергію. Ще кілька кроків… ще трохи…

І раптом нога натрапила на щось тверде. Камінь. Я не встигла втримати рівновагу — через туман просто не побачила його. Світ різко перевернувся, і я гепнулася на землю, боляче вдарившись.

Я лежала на холодній землі, в голові дзвеніло. Крізь туман я бачила, як демон повільно, важко наступає просто на мене. Його очі палали блакитним вогнем, а між руками вже формувалася величезна енергетична куля. Я спробувала відкотитися — запізно. Куля зірвалася з його рук і полетіла прямо в мене.

І в ту ж мить золотавий спалах прорізав повітря. Куля Еверетта врізалася в кулю демона, збиваючи її з траєкторії. Вибух світла — і демонічна енергія вдарила в дерево праворуч від мене. Стовбур тріснув, кора посипалася вниз.

— І як ти можеш врятувати світ, коли тебе саму постійно треба рятувати? — пробурчав Еверетт.

Я вже відкрила рот, щоб огризнутися, але раптом відчула порожнечу на шиї. Амулета не було. Серце провалилося кудись у п’яти.

— Амулет! Де він?! — я різко піднялася на лікті. — Еверетте, ти його бачиш?!

Я схопилася на ноги, намагаючись щось розгледіти в тумані, але все зливалося в біло-сіре марево.

— Он він! — крикнув Еверетт, вказуючи вправо.

Я повернула голову й побачила — у тумані пульсував знайомий блакитний промінь. Я рвонула було до нього, але демон заревів і посилив атаку. Блискавки полетіли вперед, змушуючи мене відступити й відбиватися. Повітря тріщало від напруги. І раптом чорна тінь промайнула повз мене.

— Оніксе! — заверещала я, злякавшись, що демон може нашкодити коту.

Але мій кіт стрімко помчав до сяйва. Я тільки й встигла подумати, що це божевілля — але вже за кілька секунд він примчав назад, стискаючи амулет у зубах. Онікс стрибнув мені на руки.

— Ти геній, а не кіт… — видихнула я, перехоплюючи амулет.

Демон був уже зовсім близько. Я притиснула Онікса однією рукою, а другою підняла амулет і крикнула Еверетту:

— Захищай!

Еверетт одразу виставив щит, золоті візерунки спалахнули яскравіше. Удари демона знову врізалися в захист. Я відчула, як амулет пульсує — і почала нове заклинання, швидко, голосно, перекриваючи рев чудовиська:

Сила темряви, зникни у промені світла,

Сутність чорна, припини своє божевілля,

В камінь древній увійди навік,

Щоб не накоїти більше нам бід.

Амулет спалахнув так яскраво, що все навколо на мить стало блакитним. Потужний промінь вдарив у демона. Той заревів, намагаючись вирватися, але його тіло вже почало стискатися. Чорний серпанок затягувало в сяйво амулета. Він тримався до останнього. Ревів, намагався атакувати й вириватися. Але амулет тягнув його в себе невблаганно. За кілька секунд гігантська постать розчинилася в повітрі, залишивши після себе лише чорний туман, що повільно розсіювався між деревами.

Настала тиша. Я стояла, стискаючи амулет і Онікса, відчуваючи, як ноги досі тремтять від страху. Еверетт підійшов до мене обережно, ніби боявся злякати тишу, що настала після бою. Він узяв мене за руку і тихо спитав:

— Це все? Він зник назавжди?

Я видихнула, відчуваючи, як із плечей повільно сповзає напруга, і передала йому Онікса. Кіт зовсім не заперечував, зручно вмостившись у нього руках.

— Майже, — сказала я. — Треба ще знищити амулет. Тоді й Демон Туману зникне назавжди.

Еверетт ледь насупився.

— Але ж це дуже хороший амулет…

Я сердито зиркнула на нього.

— Ти що, хочеш продати амулет з небезпечним демоном усередині?! Ти геть здурів?

Еверетт одразу опустив очі.

— Та ні, просто…

І тут до мене раптом дійшло, чому він узагалі за нього вчепився. Я сказала вже м’якше.

— Та допоможу я твоїй матері. Не хвилюйся. Я своє слово тримаю. А ти поки потримай Онікса, щоб знову не втік. Мені потрібно знищити амулет.

Еверетт мовчки кивнув, почав гладити задоволеного кота, а я підійшла до великого плаского каменя й обережно поклала на нього амулет. Блакитний камінь ще пульсував залишками сили. Я підняла руки й почала плести в повітрі магічний візерунок. Світло м’яко закручувалося між пальцями, і я вимовила заклинання: