~ 12 ~

Я швидко перевірила, чи все взяла, і разом з Евереттом вийшла з дому. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Я зупинилася на ґанку, тримаючи руку на дверях, збираючись зачинити їх, і на мить завмерла. Туман був густий, майже білий, вітер рвався між деревами, свистів у гілках і робив усе довкола ще більш тривожним. Еверетт стояв поруч, оглядаючи вулицю.

— І куди нам іти? — спитав він. — Знову в печеру?

Я повільно повернула голову й подивилася на нього так, ніби він щойно сказав щось неймовірно безглузде.

— В печеру треба було йти, поки демон спав, — зітхнула я. — Зараз його треба шукати в місті. Де той бар, біля якого ти його бачив?

Еверетт уже відкрив рот, щоб відповісти, але раптом двері за моєю спиною різко прочинилися. Чорна блискавка промайнула повз ноги.

— Оніксе! — я навіть не встигла схопити його.

Кіт вискочив на подвір’я, голосно нявкнув і, не озираючись, помчав просто в туман.

— Оніксе, ні! Повернися! — вигукнула я, роблячи крок уперед. — В мене зараз немає часу за тобою бігати. Демон же… Чорт…

Я безпорадно зупинилася. Усередині все стиснулося — і злість, і страх за кота, і відчай від того, що світ на межі катастрофи.

— Він же відьомський кіт, — Еверетт обережно торкнувся мого плеча, намагаючись заспокоїти. — Нічого з ним не станеться. Знайдемо його потім. Обіцяю.

Я завмерла, кліпнула і раптом думка блиснула так яскраво, що я аж усміхнулася.

— Точно! Відьомський!

Я різко повернулася до Еверетта з майже щасливим виразом.

— Якщо ти маєш рацію, я таки схожу з тобою на побачення. Але після того, як врятуємо світ.

Не чекаючи відповіді, я розвернулася і швидко повернулася в дім. Майже побігла до спальні, дістала старовинну книгу із заклинаннями і почала гарячково гортати сторінки. Еверетт мовчки спостерігав за мною з дверей, але зараз мені було не до нього. У голові вже складався новий план — і, здається, Онікс щойно дав мені дуже важливу підказку.

Я швидко гортала сторінки, поки нарешті не знайшла потрібний розділ. Заклинання пошуку відьомського кота — старе, просте, але надійне. Я відчула полегшення, ніби нарешті з’явився бодай якийсь контроль над ситуацією.

Я підійшла до крісла, де любив сидіти Онікс, і зібрала кілька чорних шерстинок, що лишилися на оббивці. Поклала їх у мідну чашу, додала сушений чебрець, трохи лаванди й щіпку полину. Я підпалила суміш і зосереджено почала читати заклинання:

Трави чарівні, шлях покажіть,

До кота магічного мене приведіть,

Хай світло відкриє шлях крізь пітьму,

І я кота свого в ній нарешті знайду.

Ледве я вимовила останнє слово, як вогонь у чаші спалахнув яскраво-синім. Полум’я стиснулося, закрутилося і перетворилося на маленьку сяючу кульку, що зависла в повітрі.

— І як це має нам допомогти? — здивовано запитав Еверетт.

Я зиркнула на нього з легкою насмішкою.

— Бачу, ти зовсім не розбираєшся в магії.

— В мене є сила, я вмію атакувати, а також знаю прості побутові заклинання, — він знизав плечима. — Інше мені не потрібно. Я мисливець за артефактами, а не відьмак.

Я пирхнула, торкнулася кінчиками пальців сяючої кульки — і вона плавно попливла до дверей.

— Цей вогник приведе нас до Онікса, — пояснила я, уже прямуючи слідом. — А він, я так думаю, побіг шукати демона.

— Але навіщо твоєму коту шукати демона? — не зрозумів Еверетт.

Я на мить відчула себе вчителькою, яка пояснює очевидні речі першокласнику.

— Бо він відьомський кіт. Ти ж сам сказав.

— І що? — щиро здивувався він.

Я втомлено зітхнула. Невже він дійсно такий дурний?

— Коли я його взяла до себе, то провела ритуал прив’язки, щоб наділити його частиною своєї сили і щоб мати змогу швидко знайти, якщо загубиться. А через те, що в нього частина моєї сили, Онікс знає, що йому робити — шукати демона. А коти більш чутливі, аніж люди. Зрозуміло, мисливцю?

Еверетт кивнув.

— Зрозуміло.

— Тоді ходімо.

Я відчинила двері і ми вийшли в густий туман. Попереду плавно летів маленький блакитний вогник, м’яко освітлюючи шлях і впевнено ведучи нас кудись у білу порожнечу.

Поступово знайомі вулиці змінилися алеями парку на околиці міста. Дерева тут стояли темними силуетами, гілки хиталися від вітру, а туман уже стелився так густо, що діставав вище колін. Я зупинилася, озираючись навколо, і мимоволі підняла голову догори — саме в цю мить з-за хмар виринула величезна блакитна повня, холодна і нереальна.

— Атмосферненько, — пробурмотіла я.

Еверетт хмикнув.

— Так, тут доволі мило, якщо тобі, звісно, подобаються вечірні прогулянки порожнім темним парком. Але питання в іншому: де демон? І де твій кіт?

Я уважно озиралася, намагаючись щось розгледіти крізь туман, коли раптом з-за дерева з гучним нявканням щось чорне стрімко вискочило і буквально стрибнуло мені на руки.

— А-а-а! — я аж скрикнула від несподіванки, а потім видихнула з полегшенням. Знайшовся негідник! — Я з тобою посивію, Оніксе! Постій тут.

Я опустила кота на землю. Він одразу почав тертися об мої ноги й голосно нявкати, ніби намагався щось пояснити.

— Він не може бути тихішим? — трохи роздратовано спитав Еверетт.

Я насупилася.

— Його нявкання — це своєрідний захист для нас. Думаєш, я просто так назвала його Оніксом? Чорний онікс — потужний енергетичний оберіг, відомий своїми захисними властивостями. Він відштовхує негативну енергію та пристріт. Камінь зміцнює силу волі, впевненість, допомагає фокусуватися та контролювати емоції. Він діє як щит…

— Так-так, я зрозумів, вчителько, — перебив мене Еверетт, піднімаючи руки.

Я вже набрала повітря, щоб відповісти щось уїдливе, коли світ наколо раптом змінився. Стало важче дихати, холод пробіг по спині. З туману між деревами повільно вийшла гігантська чорна істота. Ми завмерли.

Демон Туману рухався важко й плавно водночас. Його тіло було оповите чорним серпанком, який тягнувся за ним, наче живий шлейф. Над головою височіли два вигнуті роги, а очі світилися яскраво-блакитним вогнем. Із його рук тягнулися блакитно-білі блискавки, сплітаючись у пульсуючі енергетичні кулі. Він ішов прямо на нас.