~ 10 ~

Обід вийшов настільки смачним, що я сама цього не очікувала. Гарячі відбивні, варена картопля, нормальна їжа після всього пережитого — і злість потроху почала відступати. Не зникла, звісно, але стала менш гострою. Я навіть зітхнула з полегшенням, доїдаючи останній шматок. Коли шлунок задоволений, світ уже не здається настільки жахливим.

Я зробила собі міцну каву, сіла за стіл із шоколадкою й нарешті трохи розслабилася. Онікс лежав неподалік і ліниво мружився, а я вже майже переконала себе, що зараз просто спокійно все обдумаю, коли телефон несподівано завібрував.

Повідомлення. Від Еверетта. Я відкрила його і перечитала двічі, не вірячи очам.

«Не злись, крихітко. Але за цей амулет мені такі гроші дадуть, що можна надовго взяти відпустку. І я навіть готовий з тобою поділитись. І чекаю на вечерю. О 20:00 я буду вже вільний».

Я повільно підняла голову і подивилася на кота.

— Оніксе, ти уявляєш, цей недоумок думає, що після того, як вкрав в мене амулет, я піду з ним на побачення! Геть знахабнів!

Пальці самі застукали по екрану.

«Ти що сліпий зовсім? Чи тупий? Мені амулет потрібен не для покращення власних сил, не для продажу, а для спасіння світу! Сьогодні Демон Туману прокинеться і цей амулет — єдине, що може врятувати світ від нього!»

Я відправила повідомлення й сердито відкусила шматок шоколадки. Тиша. Я запила кавою, гризучи шоколад уже майже агресивно, поки нарешті телефон не засвітився знову.

«Гарна казочка, я майже повірив. Але ні. Не знаю, скільки тобі за нього обіцяли, але в мене клієнт серйозний. Я готовий віддати тобі процент від угоди. Я ж сказав».

Я аж задихнулася від злості. Виделка з гуркотом полетіла в стіну, налякавши Онікса — той підскочив і образливо подивився на мене.

— Вибач, — буркнула я коту й знову схопила телефон.

«Ти точно тупий! Я не жартую! Мені непотрібні гроші! Мені потрібен амулет! Якщо ти не віддаси його мені, то завтра світ захопить демон і тобі вже твої гроші не знадобляться. Віддай, поки не пізно!»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Ой, як страшно. Налякала. Дітей своїми казочками лякати будеш».

Я ледь не загарчала.

«Звідки ти взагалі дізнався про амулет? І не бреши, що ти випадково опинився у лісі!»

Цього разу Еверетт відповів швидко.

«Одна людина сказала, що саме сьогодні в таємній печері з’явиться амулет. І мені треба стежити за відьмою, яка і приведе до нього».

Я на секунду завмерла, відчуваючи, як всередині піднімається нова хвиля злості — вже на саму себе. Я ж бачила, що він підозрілий. І сама привела його до амулету. Наївна дурепа!

«А ти не задумувався, чому амулет має з’явитись саме сьогодні і чому до нього має привести відьма?»

Відповідь була короткою.

«Та мені начхати. Мені потрібні гроші».

Я стиснула зуби. Хотілося добряче стукнути Еверетта чимось, але ж він був поза зоною досяжності.

«Звісно, потрібні. Такі, як ти, тільки ними й живуть. Матір рідну за гроші продасте!»

Відповідь прилетіла швидше, ніж я очікувала.

«Ти маму мою не чіпай! Ти мене взагалі не знаєш, щоб говорити такі речі!»

Я скривилася, але злість все ще кипіла.

«Що, вже продав, але задешево?»

Кілька секунд — і нове повідомлення.

«Мені гроші потрібні на її лікування! А ти верзеш якусь дурню!»

Я завмерла. Усередині щось неприємно стиснулося. Це не звучало як брехня. Може, Еверетт дійсно у відчаї? Я повільно вдихнула й написала вже спокійніше:

«Я можу допомогти з лікуванням. В мене є старовинні рецепти, а ще подруга, яка вміє лікувати те, за що інші не беруться. Віддай амулет і я допоможу твоїй матері. Безкоштовно».

Відповіді не було довго. Я дивилася на екран, сподіваючись, що Еверетт думає. Що сумнівається. Але ні. Він коротко відповів:

«Я тобі не вірю».

Я важко зітхнула. От впертий!

«Коли після заходу сонця місто повністю зануриться в туман, а демон почне витягувати з людей енергію — тоді повіриш».

Повідомлення було прочитане. І знову — тиша. Я довго дивилася на екран телефону, поки остаточно не зрозуміла — відповіді більше не буде. Зітхнула тяжко, підняла Онікса на руки й пішла з ним у спальню. Кіт одразу зручно вмостився, наче знав, що зараз потрібен поруч. Я зняла штани, залишившись в одній футболці, залізла під ковдру, притиснула кота до себе й заплющила очі.

І раптом події сьогоднішнього дня навалилися на мене в одну мить. Злість, втома, страх — усе разом. Я не витримала й тихо заплакала, увіткнувшись обличчям в теплу котячу шерсть.

— І що мені робити, Оніксе?.. — прошепотіла крізь сльози. — Як врятувати світ від демона? Як знайти цього нахабного і впертого недоумка?..

Кіт нічого не відповів, лише замуркотів глибоко й рівно. Його вібрація поступово заспокоювала, думки ставали повільнішими, важчими і я сама не помітила, як заснула.

Прокинулася я від настирливого дзвінка у двері.

Я розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де я і що відбувається. Потім помітила, що в кімнаті вже сутеніє. Серце різко стиснулося. Я підвелася, підняла погляд до вікна — за склом було майже біло від густого туману. Вітер завивав пронизливо, і на вулиці не видно було жодної людини. Я міцніше притиснула Онікса до грудей.

— Почалося, Оніксе…

У двері подзвонили знову — наполегливо, нетерпляче. Я здригнулася, згадала, що треба відчинити, і, не випускаючи кота з рук, пішла в коридор. Відчинила — і завмерла. На порозі стояв Еверетт. Волосся розтріпане, дихання трохи збите, а в очах — справжній страх.

— Можна зайти? — швидко спитав він.

Я насупилася.

— Як ти мене знайшов?

— Закляттям, — коротко відповів він. — Ти ж свій номер не захистила від пошуку.

Я повільно видихнула. Хотілося його прибити, але в мене були зайняті руки — в них був Онікс. Може, жбурнути в Еверетта кота? Нехай Онікс сам з ним розбирається. Хоча… Онікс в мене миролюбивий кіт. Це я коли зла, то світові краще сховатись.