~ 9 ~

Я ще кілька секунд стояла нерухомо, потім мимоволі усміхнулася і торкнулася пальцями губ. Відчуття було дивне — ніби все стало трохи нереальним, занадто легким після напруженого ранку. Я повільно опустила руку вниз і раптом завмерла.

На шиї нічого не було.

Я різко схопилася за комір светра, ковзнула пальцями по шиї. Порожньо.

— Ні… — видихнула я.

Миттєво присіла, почала гарячково шукати руками по землі. Може, застібка порвалася. Може, він просто впав. Амулет же міг впасти сам? Міг же?

Але під ногами не було нічого.

Я завмерла. І тоді спогади склалися в одну неприємно картинку. Поцілунок Еверетта. Те, як пристрасно він притис мене до себе. Як його рука ковзнула по моїй шиї — тоді це здалося абсолютно природним жестом.

Тепер — ні.

Усвідомлення накрило крижаною водою. Еверетт не просто поцілував мене. Він зробив це, щоб забрати амулет.

— Ах ти ж негідник!.. — прошипіла я крізь зуби.

Я різко випросталася і закричала в туман:

— Еверетте! Стій!!! Еверетте, повернися! Я тебе приб’ю, клятий мисливцю!

Відповіддю була лише тиша. Ліс мовчав, ніби насміхався наді мною.

Я різко згадала про візитівку. Витягнула телефон, пальці тремтіли від злості, поки набирала номер. Притиснула телефон до вуха, прислухаючись — може, почую десь у лісі мелодію.

Тиша. Гудки йшли довго, але ніхто не відповідав. Я опустила руку з телефоном, ледве стримуючись, щоб не жбурнути його в найближче дерево.

— Спокійно… — пробурмотіла я, стискаючи пристрій так, що побіліли пальці. — Він мені ще знадобиться.

Я сховала телефон у сумку й рішуче рушила геть з галявини, майже не дивлячись під ноги. В голові крутилося лише одне — злість, образа і власна дурість.

— І чого я не знаю напам’ять заклинання пошуку людини за телефоном? — бурчала я, швидко крокуючи через ліс. — Зараз би відслідкувала, куди він пішов…

Я йшла вперед, стискаючи кулаки і думаючи тільки про одне — знайти Еверетта. І дуже серйозно з ним поговорити.

Я дісталася додому швидше, ніж очікувала. Злість гнала вперед краще за будь-яке закляття. Щойно двері зачинилися за мною, як Онікс вилетів у коридор і одразу почав тертися об ноги, голосно муркочучи, ніби я повернулася з багаторічної подорожі. Я видихнула, нахилилася й погладила його між вухами.

— Оніксе, я теж рада тебе бачити, але мені зараз не до тебе.

Кіт ображено повів хвостом, але все одно пішов слідом, коли я попрямувала до спальні. Я витягла з полиці книгу із заклинаннями, швидко перегорнула сторінки, поки не знайшла те, що потрібно — пошук за номером телефону. Серце ще трохи калатало від злості, але руки вже працювали чітко, механічно.

Я записала номер Еверетта на невеликий клаптик паперу, поклала його в мідну чашу. Додала сушений розмарин, шавлію і трохи полину — запах одразу став різким, терпким. Підпалила суміш і почала читати заклинання, уважно стежачи за полум’ям.

Попеле сірий, шлях покажи

Крізь міста і дороги чіткий.

Де чисел носій — туди ти впади,

Місце на мапі для мене відкрий.

Коли вогонь згас, я обережно зібрала попіл і висипала його на мапу міста, розкладену на столі. За правилами він мав повільно зібратися в купку там, де зараз був Еверетт.

Спершу попіл справді почав рухатися. Я вже відчула переможний спалах усередині, але раптом попіл розвіявся, ніби його здуло невидимим вітром, і розлетівся тонким шаром по всій мапі.

— Чорт, розумний мисливець, — я різко видихнула. — Захистив номер від пошуку.

Я схопила телефон і знову набрала його номер. Відповіддю мені були лише гудки. Ніхто не відповідав. Я зателефонувала ще раз. І ще. На сьомому дзвінку Еверетт просто відбив виклик.

— Ну, я хоча б його задовбала вже, — я криво посміхнулася. — Маленька, але перемога.

Стало зрозуміло — говорити Еверетт не збирався. Тоді я набрала йому повідомлення:

«Віддай мій амулет, негіднику! В тебе і так достатньо артефактів на продаж! А мені цей потрібен, щоб врятувати світ».

Відправила. Дивилася на екран, поки поруч не з’явилася позначка, що повідомлення прочитано.

І… тиша. Жодної відповіді.

Я тяжко зітхнула, поклала телефон в кишеню і взяла Онікса на руки. Він одразу замуркотів, притискаючись до мене теплим боком.

— Ну що, Оніксе, ходімо готувати обід?

— Няв! — радісно відповів кіт.

Я усміхнулася всупереч поганому настрою і пішла з котом на кухню, намагаючись хоч кілька хвилин не думати про зрадливого мисливця, амулет і те, як мені тепер рятувати світ без нього. Демони демонами, а обід за розкладом.

Я стояла на кухні й різала м’ясо з такою зосередженістю, ніби від цього залежала доля всесвіту. Ніж ритмічно стукав по дошці, а в голові крутилися зовсім не кулінарні думки. Нарізавши кілька шматків, я взяла молоток і почала відбивати — трохи сильніше, ніж потрібно.

— Ось так, Еверетте… — бурчала я собі під ніс. — За амулет. За поцілунок. За самовпевненість.

Онікс крутився біля ніг, голосно нявкаючи й намагаючись привернути увагу. Я зітхнула, відрізала маленький шматочок м’яса й поклала йому в тарілку.

— На, тільки не набридай.

Кіт одразу взявся за обід, а я подивилася на нього з легкою заздрістю.

— От у тебе життя просте, Оніксе. Поїв, поспав, вмився, поспостерігав з вікна за голубами, поганяв по хаті. А мені рятуй світ. Нечесно!

Я кинула відбивні на розігріту сковороду — вони голосно зашкварчали, і кухня наповнилася приємним запахом смаженого м’яса. Поки вони підрум’янювалися, я поставила каструлю на плиту і взялася чистити картоплю.

— І гарно ж цілується, зараза така… — знову пробурмотіла я. — Я навіть повірила, що йому сподобалась. А він!.. Взяв і скористався мною, ніби я не доросла відьма, а мала, наївна дівчинка. Ось і довіряй після того людям. Тільки котам і можна вірити.

Онікс швидко доїв м’ясо, набрав розгін і стрибнув просто на стіл. Я навіть не встигла обуритися — він одразу почав тертися об мої руки, муркочучи так голосно, ніби намагався перекрити всі мої похмурі думки. Я не стримала усмішки. Погладила його й нахилилася, щоб поцілувати в чорний пухнастий лобик.