~ 8 ~

Ми пройшли ще кілька кімнат. У якихось були лише порожні полиці, в інших — старі меблі, купи пилу й поодинокі дрібні артефакти, що одразу привертали увагу Еверетта. Я вже навіть не сперечалася — просто чекала біля дверей, поки він закінчить свої пошуки, відчуваючи, як напруга всередині повільно наростає. Час ішов, а мій амулет все ще не знаходився.

Нарешті коридор розширився, і ми вийшли до великої зали. Простір був величезний — високі склепіння губилися в темряві, кам’яна підлога розходилася широким колом, а світлова куля ледь освітлювала все. Я уважно обходила залу, вдивлялася в стіни, в підлогу, в будь-які виступи чи ніші. Нічого. Жодного натяку на амулет. Розчарування накрило хвилею. Я зупинилася посеред зали й повільно видихнула. У печері залишалося ще безліч кімнат, і я навіть не уявляла, куди йти далі.

— Якщо ти шукаєш щось цінне, — спокійно сказав Еверетт, — то воно має бути добре сховано. Повір досвідченому мисливцю за артефактами.

Я почула пораду і зрозуміла її по-своєму. Не гаючи часу, підняла руки й почала плести в повітрі знайоме заклинання відкриття прихованого, так само, як тоді на галявині. Нитки блакитного світла склалися у складний візерунок, я вимовила слова — і закляття розійшлося хвилею по залі.

Спершу здалося, що нічого не сталося. А потім камінь у стінах здригнувся. Одна за одною відкрилися ніші. І звідти вийшли скелети. В руках у них були іржаві мечі й кинджали, що дзвеніли об кістки при кожному русі. І вони йшли на нас.

— Я думав, ти розумна відьма, — роздратовано кинув Еверетт.

Я не відповіла. Просто викинула вперед долоню — блакитна магія знесла перший скелет. Другий кинувся на мене зліва, я відскочила, відбиваючи його атаку магічним щитом. Еверетт уже діяв поряд, його золотава магія розривала скелетів на частини, кістки розліталися по підлозі. Усе відбулося швидко — кілька напружених хвилин, і залу знову заполонила тиша. Я прихилилася спиною до стіни і важко дихала, дивлячись на чергові купи кісток.

— Я мав на увазі пошукати в невеличких кімнатах, — сказав Еверетт, скептично піднявши брову. — А не посеред величезної зали.

Я тільки зітхнула й мовчки дістала мапу, розгорнувши її перед ним.

— І де тут, на твій досвідчений погляд має бути цінний амулет?

Він уважно вдивився в лінії, а потім вказав на кілька віддалених кімнат у глибині печери.

— Думаю, в них тобі може пощастити. Я навіть згоден не зазирати в інші.

Його швидка згода насторожила мене. Надто легко, зовсім без торгів. Але втома вже давила на плечі, а бажання швидше знайти амулет переважало всі сумніви. Тому я просто кивнула.

— Добре. Йдемо.

Ми обійшли кілька кімнат, на які вказав Еверетт. У першій виявилися тільки старі полиці й уламки посуду, у другій — порожні скрині, у третій — якісь розбиті статуї, які давно втратили будь-яку магію. З кожною новою кімнатою я відчувала, як розчарування повільно стискає груди. Я вже почала думати, що ми знову йдемо не туди, що час витрачено дарма, але на мапі лишалася ще одна кімната із вибраних Евереттом.

Останні двері виглядали майже звичайними, лише тонка захисна руна блищала на дерев’яній поверхні. Я провела пальцями по символу, спрямувала на нього магію і двері тихо відчинилися. Я зробила крок всередину — і завмерла.

Кімната була маленька й майже порожня. У ніші навпроти стояв вирізьблений із каменю постамент. На ньому лежав амулет. Блакитний камінь у центрі світився м’яким холодним сяйвом, ніби дихав власним світлом.

Позаду мене тихо присвиснув Еверетт, але я навіть не озирнулася. Усе навколо ніби відступило, залишивши лише цей амулет. Я повільно підійшла ближче і дуже обережно взяла його в руки.

— Це те, що ти шукала? — почувся позаду голос Еверетта.

— Так, — тихо відповіла я.

Я повісила амулет на шию. У ту ж мить тепло розлилося по тілу — глибоке, рівне, заспокійливе. Магія амулета огорнула мене, ніби невидимий щит, і я відчула, як власна сила стає чіткішою, яскравішою. Я видихнула і тільки тоді обернулася. Еверетт дивився на мене уважно. Надто спокійно.

— А що за магія в цьому амулеті? — невимушено поцікавився він.

Мені відразу не сподобалася ця його цікавість.

— Яка тобі різниця? — відповіла я різкіше, ніж хотіла. — Він мій. Ти взяв достатньо артефактів. Ходімо до виходу.

Еверетт коротко кивнув, навіть не заперечуючи.

Ми вийшли з кімнати і рушили назад знайомими коридорами. Я йшла мовчки, відчуваючи тепло амулета навіть крізь светр, і намагалась не думати про те, чому Еверетт був таким спокійним. Тиша між нами стала важкою, але я не збиралася її порушувати. Головне — амулет був у мене. Тепер треба було просто вибратися з печери.

Ми мовчки подолали останні коридори й нарешті вибралися назовні. Холодне повітря вдарило в обличчя, туман на галявині здавався ще густішим, ніж раніше — тепер він клубився майже до колін, ховаючи землю. Я озирнулася на плиту, що слугувала входом, і швидко зібралася з думками. Поки демон спить, усе повинно залишитися так, як було.

Я провела рукою по рунах, запечатуючи їх назад. Символи спалахнули й повільно згасли, зливаючись із каменем. Потім я підняла долоню й промовила заклинання приховування:

Сховайся, каменю, під шаром землі,

Сховай таємницю свою від цікавих очей,

Хай шлях до тебе губиться в тіні,

Поки не відімкнуть тебе знову ключем.

Плита почала розчинятися в повітрі, ніби її затягував в себе туман, і зовсім скоро на галявині не лишилося і натяку на неї.

Я видихнула. План був простий: повернутися додому, пообідати, трохи відпочити й прийти сюди вже під вечір — самій. Саме тоді, коли демон прокинеться. Я повернулася до Еверетта.

— Ну що ж, дякую за компанію, Еверетте. Бувай.

Я вже зробила крок убік, коли він раптом схопив мене за руку.

— Почекай.

— Чого тобі? — я насупилася.

Еверетт дістав з кишені візитівку і простягнув мені. На ній був номер телефону і підпис — Еверетт Фостер, мисливець за артефактами.