~ 7 ~

Ми йшли вперед коридором, заходячи в абсолютно кожну кімнату на нашому шляху. Спочатку все йшло терпимо — я швидко оглядала простір, перевіряла, чи немає тут амулету, і вже збиралася виходити, коли Еверетт починав копирсатися. У шафах, у шухлядах, у старих скринях, ніби опинився в антикварній крамниці.

— Еверетте, — сухо сказала я, стоячи біля дверей кімнати, — ми ж домовлялися швидко.

— Я швидко, — відмахнувся він, не відриваючись від чергової шафи. — Просто хочу переконатися, що нічого не пропустив.

Я закотила очі, ледве стримуючись, щоб не вилаятись.

В наступній кімнаті стало ще гірше. Поки я перевіряла старовинний стіл з купою шухляд, він уже перебрав половину полиць.

— Ти серйозно? — не витримала я. — Ми так до ранку не виберемось.

— Розслабся, Пенелопо, — відповів Еверетт легко. — Ти нервуєш.

— Бо в мене є причина нервувати!

Він тільки усміхнувся і продовжив свої пошуки.

Третя кімната виявилася значно більшою за попередні — із високою стелею, кількома шафами та великим кам’яним столом посередині. І тут моє терпіння остаточно почало тріщати. Еверетт знову завис біля якоїсь старої скрині, геть забувши про час і домовленості. Я різко обернулася до нього.

— Я тобі поставила умови, Еверетте! Ти погодився. В мене немає часу шукати з тобою магічні артефакти. Мені потрібен лише один. І якнайшвидше.

Він навіть не образився — лише знизав плечима, ніби ми обговорювали щось незначне.

— Я поділюся з тобою частиною грошей за продані артефакти. Тільки не жени мене звідси. Тут стільки цікавого! Раптом я щось цінне знайду?

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібен лише амулет Бла…

Я різко замовкла. Трясця. Я відчула, як у грудях стиснулося. Ще трохи — і я б розповіла йому свою таємницю.

Еверетт повільно випростався й подивився на мене з помітною цікавістю.

— І який же амулет ти шукаєш, Пенелопо?

— Не твоє діло, — відрізала я, намагаючись звучати максимально сердито. — Ходімо вже.

Він усміхнувся ще ширше.

— Ще три хвилинки.

Я важко зітхнула й сперлася спиною об стіну, схрестивши руки на грудях. Я терпляче чекала. Принаймні намагалася. Усередині вже все кипіло — кожна зайва секунда здавалася вічністю. Але поки що я мовчала, тільки стискала зуби й відчувала, як моє терпіння повільно, дуже повільно добігає кінця.

Наступна кімната зустріла нас тишею — занадто глибокою і майже липкою. Світлова куля ковзнула вперед, висвітлюючи простір, і я відразу помітила в повітрі легке мерехтіння. Посеред кімнати стояла велика дерев’яна скриня з металевими вставками, темна, важка на вигляд, а навколо неї клубився напівпрозорий силует.

Дух.

Він був не схожий на того блакитного, що я випадково випустила. Цей — темніший, більший, з витягнутими руками й перекошеним обличчям, ніби застиглим у крику. Ледь ми зробили крок усередину, як він різко розвернувся і зірвався в наш бік.

— Назад! — крикнула я.

Дух випустив хвилю енергії — холодну, мов зимовий вітер. Вона вдарила в камінь біля моїх ніг, залишивши чорнуватий слід. Я відповіла майже інстинктивно — блакитний спалах вирвався з долоні, але дух розсипався на іскри і зібрався знову вже за мить.

— Він швидкий! — кинула я.

Еверетт не відповів — лише різко змахнув рукою. Його магія була іншою, золотистою. Вона вдарила в духа сіткою світла, на мить сповільнивши його рух.

— Тримай його! — крикнув він.

Я сплела швидке закляття, піднявши обидві руки. Блакитні нитки енергії обвили духа, змушуючи його сіпатися в спробі вирватися з полону. Він завив так, що звук ніби пройшов крізь кістки, і вдарив хвилею сили. Мене відкинуло на трохи назад, повітря вибило з легень.

— Та щоб тобі! — прошипіла я.

Я зібрала енергію в долоні, стиснула її в щільну кулю й кинула прямо в центр його форми. У цей самий момент Еверетт вдарив з іншого боку. Наші закляття зійшлися, і дух різко спалахнув. На секунду він став сліпучо білим, затремтів і розсипався на дрібні іскри, які швидко згасли в повітрі.

У кімнаті запала тиша. Я важко дихала, відчуваючи, як ще гуде магія під шкірою. Еверетт вже спокійно підійшов до скрині і присів біля неї, уважно роздивляючись руни на кришці.

— Мабуть, тут щось дійсно цінне, — сказав він. — Якщо скриню охороняв і дух, і руни.

Я пирхнула.

— У тебе все цінне. Тобі дай волю — ти всю печеру б виніс. І як у тебе взагалі все в сумці помістилося? Навіть у заклинань зменшення і полегшення ваги є певний ліміт.

— У мене сумка з потрійним заклинанням, — безтурботно відповів він. — Можу собі дозволити.

Я тільки хмикнула. Мисливці за артефактами дійсно могли собі дозволити цінні речі.

Еверетт кілька разів провів рукою над рунами, намагаючись зламати захист магією, але символи лише коротко спалахували і згасали.

— Ти можеш розблокувати ці руни? — нарешті запитав він. — Я не розумію, в якому порядку це робити.

Я невдоволено зітхнула, хоча всередині прокинулася професійна цікавість. Присіла навпочіпки біля скрині і уважно вдивилася в символи, намагаючись розібратись в їх логіці. Руни були старі, складні, але явно розташовані не хаотично.

Після кількох хвилин уважно вивчення я нарешті зрозуміла їхню логіку. Руни були вибудувані колами — захист, блокування, і лише в центрі тонкий вузол, який тримав усе разом. Я провела пальцями над символами, відчуваючи, як вони відгукуються слабким теплом, і обережно спрямувала потік магії, активуючи їх у правильній послідовності. Руни спалахнули м’яким світлом, одна за одною згасли — і скриня тихо клацнула. Кришка повільно відчинилася.

Всередині лежали книги, сувої із давніми печатками, купа прикрас і кілька невеликих кинджалів, оздоблених камінням. Леза виблискували тонким рунічним гравіюванням і, певно, мали якесь зачарування.

— Та тут суцільні скарби! — захоплено вигукнув Еверетт, нахиляючись ближче. — Ти точно не хочеш нічого взяти собі, Пенелопо?