~ 5 ~

Я йшла вперед, намагаючись не звертати уваги на звуки, що час від часу долинали з-за дверей уздовж коридору. Десь щось тихо шкреблося, десь лунав приглушений шепіт чи тихе завивання, але я вперто не зупинялася. Після історії з блакитним духом цікавість довелося буквально тримати за горло. Я навіть не дивилася в той бік, лише стискала ремінець сумки міцніше і повторювала собі, що моя мета — велика зала, а не екскурсія по всіх таємничих кімнатах печери. В мене просто не було на інше часу.

Коридор кілька разів звертав убік, звужувався, потім знову розширювався. Камінь навколо був темний і вологий, повітря ставало важчим, а світлова куля кидала рухливі тіні, через які постійно здавалося, ніби щось ворухнулося позаду. Я намагалася йти впевнено, але всередині все одно залишалося неприємне напруження, наче хтось невидимий ішов слідом.

У якийсь момент це відчуття стало настільки сильним, що я різко обернулася. Світло ковзнуло по порожньому коридору, по дверях, по нерівних стінах — нікого. Абсолютно нікого. Тільки тиша і моє прискорене дихання. Я повільно видихнула й похитала головою.

— Мені це все лише здається, — пробурмотіла собі під ніс. — Я ж в чортовій печері, де спить демон. Звісно, що може здатися, що за мною спостерігають.

Сказати це вголос було дивно заспокійливо. Я перевірила, чи світлова куля достатньо добре світить, поправила сумку і рушила далі, змушуючи себе не обертатися знову.

Я вперто йшла вперед, коли раптом з одних дверей поруч долинув уже зовсім інший звук — не тихий шурхіт і не приглушене завивання, а справжній гуркіт. Наче там щось гупало об камінь, падало, переверталося і явно не збиралося поводитися тихо. Я різко зупинилася, відчуваючи, як серце підстрибнуло десь до горла.

— Ну звісно, — пробурмотіла я, скривившись. — Розповісти, як знайти печеру — без проблем. Розповісти, як знищити демона — та взагалі без питань. А от розповісти, які небезпеки очікують в самій печері — то ти вже якось сама, Пенелопо. Дякую вам, предки!

Я навіть не встигла закінчити фразу, як двері різко відчинилися. Звідти, брязкаючи своїми кістками, вибігли… скелети. П’ять штук.

На секунду я просто завмерла, не вірячи очам. Вони були справжні — трохи кривуваті, з порожніми очницями, але рухалися дивовижно швидко. Помітивши мене — і чим тільки вони помітили? — вони одразу розвернулися й потягнули вперед свої кістляві руки.

— О, ну це вже занадто! — видихнула я.

Магія сама вирвалася з долоні. Блакитний спалах вдарив у найближчого скелета — і він розлетівся на купу кісток, які з гучним тріском посипалися на підлогу.

— Мінус один, — вигукнула я. — Хто наступний?

Наступні не збиралися зволікати. Вони продовжили свій кістлявий наступ. Я відступила назад, збираючись жбурнути в скелетів магією, та удача була не на моєму боці — я перечепилася через кляту кістку, що лежала під ногами.

Світ перевернувся.

Я гепнулася на кам’яну підлогу, втративши рівновагу, і добряче вдарилася.

— Та щоб вас! — вилаялася. — І чого деякі люди навіть після смерті не можуть заспокоїтися?

Я лежала на підлозі, намагаючись швидко зібрати в долонях магію, коли раптом з-за повороту хтось вибіг. Я встигла лише побачити темний силует — чоловік різко виставив руку вперед, і в повітрі спалахнули золотаві іскри. Магія вдарила в скелетів гучним вибухом. Один зі скелетів розлетівся на кісточки, другий впав на підлогу, третій розсипався просто на бігу. Чоловік рухався швидко й упевнено, ніби робив це вже сотню разів. За кілька секунд усе закінчилося — на підлозі валялися лише купи кісток, що ще трохи перекочувалися, стиха стукаючись одна об одну.

Я кілька секунд просто кліпала, намагаючись зрозуміти, що сталося. Незнайомець повернувся до мене й простягнув руку. Я автоматично насупилася — гордість постраждала — але все ж ухопилася за його долоню. Він легко підняв мене на ноги.

— Дякую, — сказала я, обтрушуючи куртку і штани. — Я трохи розгубилася. Не очікувала такого несподіваного нападу.

Він ледь усміхнувся, спокійно оглядаючи коридор, ніби перевіряв, чи не оживуть ці кляті кістки.

— В таких місцях завжди треба бути насторожі, — відповів він.

Я вже відкрила рота, щоб продовжити цю раптову розмову, але тут думка різко клацнула в голові. Я завмерла. Повільно перевела погляд на нього. На незнайомого чоловіка, який взагалі не мав тут бути.

Я зробила крок назад, і тон сам собою став холоднішим.

— А що ти взагалі тут робиш? Ця печера була схована, і мапа є лише в мене.

Чоловік чарівно усміхнувся, ніби намагався зі мною фліртувати, і легко знизав плечима.

— Побачив, що ти відчинила вхід. Стало цікаво. От пішов за тобою.

Я відчула, як усередині щось похололо. Значить, мені не здавалося. Хтось справді спостерігав за мною ще там, у лісі.

Я мовчки дивилася на нього, намагаючись зрозуміти — небезпечний він чи доля підкинула мені випадкового союзника. Усмішка в нього була надто спокійна, надто впевнена. І це чомусь насторожувало ще сильніше.