~ 4 ~

Сходи вели вниз довше, ніж я очікувала. Камінь під ногами був нерівний, слизький від вологи, а повітря ставало все холоднішим. Коли я нарешті зійшла на рівну підлогу, то підняла руку й покликала світлову кулю жестом. Вона слухняно підлетіла ближче. Я коротко прошепотіла заклинання, і куля зависла просто над моєю головою, рівно там, де потрібно — освітлюючи шлях і не заважаючи рухатися.

— Ідеально, — пробурмотіла я. — Руки вільні, нерви майже цілі.

Я дістала мапу. Щойно розгорнула її, як зрозуміла — вона знову змінилася. Ліс і дорога зникли. Тепер на папері проступав чіткий план печери: коридори, зали, відгалуження, маленькі кімнати, які розходилися в різні боки. Я не втрималася від усмішки.

— Зручна мапа. Мені подобається… — пробурмотіла вголос — звичка людини, яка живе з одним лише котом. — Але де тут амулет?

Я нахилилася ближче, вдивляючись у лінії, шукаючи хоч якусь позначку. Символ. Крапку. Хоч щось. Нічого. Тільки план.

— Невже не можна було залишити позначки — де амулет, а де цей клятий демон? — буркнула я. — Ну що, так важко?

Відповіді, звісно, не було. Я зітхнула й провела пальцем по мапі. Поруч було кілька невеликих кімнат, але логіка підказувала очевидне.

— Навряд чи амулет лежить в одній з маленьких бокових кімнаток.

Попереду позначалася велика зала. Якщо десь і могло бути щось важливе — то там. Я рушила вперед. Кроки луною розносилися в напівтемряві, а світлова куля плавно летіла над головою. Всередині все тремтіло від передчуття небезпеки. Думки крутилися навколо одного й того ж: «А що, якщо демон прокинеться раніше, ніж сяде сонце?..»

Я різко мотнула головою. Ні. Пророцтво не може брехати. Воно передавалося століттями. Воно точне. Я глибоко вдихнула, змусила себе заспокоїтися і пішла далі — у глиб печери, туди, де на мене чекало щось невідоме.

Пройшла я не зовсім багато, коли раптом почула звук. Тихий. Ледь вловимий. Наче щось шурхотіло і водночас тихо завивало. Я зупинилася так різко, що світлова куля здригнулася над головою. Звук долинав із дверей праворуч — саме тих, що за мапою вели в невеличку кімнату. Я насупилась.

— Сюди ж не могла тваринка забігти?..

Здоровий глузд одразу підказав: йди далі. У тебе є мета, і точно не час досліджувати підозрілі шуми в темних кімнатах печери. Я скосила очі на двері. І коли це я слухала здоровий глузд? Цікавість, як завжди, перемогла. Я обережно потягнула двері на себе. Нічого. Вони навіть не ворухнулися.

— Гаразд…

Я штовхнула від себе. Результат був той самий.

Зсередини завивання стало трохи голоснішим. Не агресивним — радше жалібним. Від цього шкіру вкрили сироти.

— Та що ж там таке?..

Я завмерла, намагаючись пригадати все, що колись розповідала бабуся. Демон. Амулет. Пророцтво. Ніяких істот тут не мало бути. Слуги демона могли прокинутися лише разом із ним. Отже, це точно не вони. Я підозріло подивилася на двері.

— Як же тебе відкрити?..

Провела долонею по дереву — і відчула під пальцями щось нерівне. Ледь помітну руну, вирізану посередині.

— Ага… Ось воно.

Я торкнулася руни долонею й спрямувала легкий потік магії. Руна спалахнула блакитним світлом. Я обережно потягла двері на себе і вони відчинилися.

І в ту ж мить просто на мене щось вилетіло. Я встигла лише скрикнути й відскочити вбік. Повз мене пролетіла невеличка яскраво-блакитна істота — напівпрозора, схожа на дух. Тільки дивного кольору. Я таких ще не бачила. Дух промайнув у мене просто перед обличчям і стрілою понісся коридором. Я притиснулася до стіни, важко дихаючи, й провела його поглядом. Дух швидко зник у темряві. У коридорі знову настала тиша. Я повільно випросталася, ще не до кінця розуміючи, що щойно сталося.

— Ну чудово, — прошепотіла я. — Тепер тут ще й літають загадкові сині духи. Прекрасний день, просто прекрасний.

Я ще кілька секунд дивилася в темряву коридору, куди зник блакитний дух, намагаючись заспокоїти серцебиття. Страх повільно відступав, поступаючись звичній цікавості. Я задумливо нахилила голову й озвучила свої думки вголос:

— Цікаво, а цей дух дружній чи злий? Хоча… якби був злим, то напав би, а не втік. А може, він просто поспішав у своїх справах. У духів взагалі є справи чи ні?

Від власних роздумів стало трохи спокійніше, тому я обережно переступила поріг кімнати, з якої він вилетів. Світлова куля м’яко ковзнула слідом, освітлюючи невеликий простір. Я озирнулася. Нічого особливо вражаючого тут не було — грубо витесане кам’яне ліжко, маленький столик зі стільцем і кілька старих книг, недбало складених у кутку. Усе виглядало так, ніби хтось колись тут жив або, принаймні, довго перебував. Я присіла біля книг, провела пальцями по запиленій обкладинці й усміхнулася.

— Знадобляться. Буде що читати разом з Оніксом одинокими холодними вечорами, — і сховала книги до сумки.

Коли я вже збиралася виходити, біля однієї зі стін відчула легкий холодок — знайоме відчуття присутності магії. Я зупинилася, провела долонею по каменю і майже одразу натрапила на слабке поколювання. Там були руни. Ледь помітні, затерті часом. Я спрямувала на них трохи магії, і символи спалахнули м’яким світлом, відкриваючи своє призначення. В голові промайнуло усвідомлення — руни утримували безтілесних істот всередині кімнати, наче у клітці. Вони не могли пройти крізь стіни, поки руни були активними.

Я повільно відняла руку від каменю, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Цікаво, навіщо духа зачиняти в кімнаті? І чи правильно я вчинила, що його випустила? — пробурмотіла я, дивлячись на ледь помітні символи. Відповідей, звісно, не було. Лише тиша печери й звук власного голосу.

Я вийшла назад у коридор і на мить зупинилася, вдивляючись углиб коридору.

— Все, Пенелопо, досить пригод на квадратний метр. Більше не ліземо в кожну кімнату, — пообіцяла я собі і вперед, вирішивши прямувати одразу до великої зали, де, швидше за все, і ховався потрібний мені амулет.