~ 3 ~

До лісу я дісталася швидше, ніж очікувала. Місто залишилося позаду розмитою сірою плямою, а туман тут, між деревами, здавався ще густішим. Я зупинилася біля поваленого дерева й дістала мапу. Розгорнула її обережно — старий папір м’яко зашурхотів під пальцями. Лінії на ній світилися ледь помітним блакитним відтінком. Цього раніше не було. До сьогодні це був просто малюнок лісу — нічого більше. Ні печери, ні позначок, лише загальний контур місцевості. Я тяжко зітхнула.

— Ну так, звісно… — пробурмотіла я. — Геніальний план. Поки не настав день пророцтва — нічого не показує. А як настав — ось, тримай координати й біжи рятувати світ.

Я рушила далі, пробираючись крізь сніг, який уже почав танути й липнув до черевиків.

— І чого не можна було залишити координати відразу? — бурчала я собі під ніс. — Я б знайшла печеру, вивчила її, підготувалася…

Раптовий порив вітру різко вдарив мені в обличчя. Волосся розлетілося, холод забрався під комір. Я скривилася.

— Так-так, я все пам’ятаю від бабусі. Печера прихована задля безпеки людей. Що, вже побурчати не можна?

Вітер стих так само раптово, як і подув. Я пирхнула й рушила далі, постійно звіряючись із мапою. Позначка повільно зміщувалася, поки не зупинилася прямо посеред лісу. Ще кілька хвилин — і дерева розійшлися. Я вийшла на невелику галявину. Туману тут було трохи менше, земля нерівна, де-не-де стирчало каміння. Я озирнулася навколо, серце почало битися швидше.

Саме тут. За мапою — саме тут мав бути вхід.

Я зробила коло по галявині. Потім ще одне. Придивлялася до кожного каменя, до кожної тіні між деревами. Нічого. Жодної щілини, жодного натяку на печеру. Я зупинилася посеред галявини, відчуваючи, як холод повільно просочується крізь одяг.

— Ну і де ти?.. — тихо пробурмотіла я в порожнечу.

Ліс мовчав. Туман повільно рухався між деревами, ніби щось приховуючи або чекаючи. Я невдоволено насупилась і ще раз розгорнула мапу, ледь не увіткнувшись в неї носом. Позначка вперто світилася прямо під моїми ногами. Я навіть переступила кілька разів, перевіряючи. Так. Саме тут. Але переді мною була лише звичайна галявина. Я видихнула крізь зуби.

— Трясця… Та ти знущаєшся? Вхід теж прихований?

Я зробила кілька кроків назад і склала руки на грудях, вдивляючись у землю. Логічно, звісно. Якщо печеру сховали — то й вхід не буде на виду, як двері супермаркету.

— Як добре, що я знаю напам’ять заклинання проявлення прихованого, — сказала вголос.

Я вже підняла руку, щоб почати плести закляття і раптом відчула це. Ніби на мене хтось дивився важким, уважним поглядом. Мороз пробіг по спині. Я різко обернулася.

Туман. Дерева. Нікого. Але відчуття не зникло.

— Хто тут? — голос прозвучав впевненіше, ніж я почувалася.

Тиша. Лише десь далеко скрипнула гілка. Я повільно обійшла галявину, уважно вдивляючись у кожну тінь. Серце билося швидше — занадто рано для гостей із поганими намірами, але хто його знає. Але, як не придивлялась, нікого не побачила. Я повернулася на галявину і видихнула.

— Гаразд. Мені, мабуть, здалося.

Підняла руку. З долоні потекла блакитна магія — м’яка, прохолодна, знайома. Вона закрутилася в повітрі нитками світла. Я повільно рухала пальцями, плетучи візерунок закляття — складний, симетричний, майже як мереживо. Світіння стало яскравішим. Повітря навколо легенько тремтіло. Коли плетіння завершилося, я вдихнула глибше й промовила вголос:

— Те, що сховане — явися,

Те, що мовчить — відкрийся.

Камінь, тінь і давній слід —

Покажи таємний вхід.

Візерунок закляття спалахнув — різко, майже осліплююче — і розсипався блакитними іскрами. На землі біля невеликого каменя щось здригнулося. Просто з повітря повільно проступила старовинна плита. Камінь був сірий, грубий, а по ньому проходили сяючі блакитні руни, вкарбовані глибоко, ніби їх колись випалили самою магією. У мене вирвався радісний вигук:

— А ось і вхід!

Я швидко підійшла ближче й нахилилася, уважно розглядаючи плиту, відчуваючи, як у грудях змішуються захват і тривога. Я нахилилася нижче і помітила, що плита в центрі розділена тонкою лінією — рівною, майже непомітною. Ніби дві стулки дверей, щільно притиснуті одна до одної.

— Ага… — протягнула я. — Значить, ось як ти відчиняєшся.

Я сперлася руками й спробувала підчепити край. Потім підділа ножем. Нічого. Плита стояла намертво, ніби знущалася наді мною.

— Серйозно?.. — я сердито видихнула. — І як тебе відчинити?

Роздратування швидко переросло в злість. Бабуся розповідала про пророцтво, про амулет, про небезпеку, але ось про це — ані слова.

— Дякую, дуже корисний інструктаж, — пробурмотіла я.

Я провела пальцями по рунах і раптом відчула легке поколювання. Ледь вловиму хвилю енергії, що текла в камені. Я завмерла.

— Руни — це ж печатки, — прошепотіла.

Логіка склалася миттєво. Вони не прикраса. Вони тримають вхід зачиненим.

— Отже, треба вас… деактивувати.

Я приклала долоню і спрямувала магію в камінь. Блакитне світло розлилося по рунах. Нічого. Я насупилася.

— І що не так?

Погляд ковзав по символах, поки в голові не клацнуло.

— Послідовність… Ви ж точно повинні мати послідовність.

Звісно, не могли ж древні маги залишити кнопку «натисни тут». Я глибоко вдихнула й почала діяти навмання — так, як мені здавалось правильним. Спершу спрямувала енергію на руни, що йшли по колу зверху вниз на лівій половині плити. Далі — на правій. І тільки після цього торкнулася двох великих рун у центрі.

Мить тиші. А потім — спалах. Руни загорілися яскравим блакитним світлом. Камінь під ногами глухо затремтів. Стулки повільно розійшлися в боки, ніби прокидалися після довгого сну. Я затамувала подих.

Під плитою відкрився темний прохід. Я швидко сплела світлову кулю й відправила її вниз. М’яке сяйво попливло вперед, освітлюючи нерівно вирізані кам’яні сходи й вузький коридор, що губився в темряві. Холодний подих підземелля торкнувся обличчя. У грудях одночасно піднялися приємне хвилювання і липкий страх. Коліна трохи затремтіли, але на губах сама собою з’явилася усмішка.