~ 2 ~

Я глибоко вдихнула й присіла на край ліжка. Паніку можна було дозволити собі хвилину тому. Зараз потрібен був план.

Отже.

По-перше — одяг. Ніяких красивих суконь «бо раптом кінець світу». Зручні штани, куртка, в якій можна бігти, лізти, падати і не думати, що щось порветься.

По-друге — зілля. Щонайменше захист, відновлення сил і щось універсально-рятівне на випадок, якщо все піде не так. А все зазвичай іде не так.

По-третє — амулети. Я ж працюю в крамничці амулетів, гріх не скористатися службовим досвідом.

Я машинально почала перебирати в голові полиці, коробки, шухляди, які саме речі можуть знадобитися. І тут мене накрило новою думкою.

— Стоп. А працювати хто буде?..

Тиша була красномовною. Онікс, який саме вилизував лапу, навіть не підняв очей.

— Треба взяти відгул, — пробурмотіла я. — Сподіваюсь, я маю право на відгул, бо причина ж серйозна — я йду рятувати світ.

Я зітхнула й набрала номер боса. Внутрішньо готувалась до складної розмови, але реальність перевершила очікування.

— Пенелопо, — голос у слухавці був сухий і діловий. — Тільки не кажи, що ти збожеволіла. Яке ще пророцтво? Досить вірити у всілякі казки. Таких могутніх демонів просто не існує.

— Це не казки, — процідила крізь зуби я. — Сьогодні збіг усіх умов.

— Це старовинна вигадка, щоб лякати людей у п’ятницю тринадцятого, — відрізав він. — І, до речі, сьогодні чудовий день для торгівлі. Люди скуповують захисні амулети. Якщо ти не вийдеш — можеш не повертатися взагалі.

І він відключився. Я повільно опустила телефон на ліжко і подивилася на Онікса.

— Робота чи рятувати світ? Що ти вибереш?

— Няв-няв, — повідомив він, навіть не відриваючись від своєї лапи.

— О, дуже мудро, — кивнула я. — Що ж, рятуємо світ. Але якщо він мені за це потім не подякує, працювати доведеться тобі, Оніксе. Бо залишишся ти без ковбаски. І я теж.

Кіт кліпнув очима, ніби намагався зрозуміти, як саме його втягнули в економічну кризу. Я відкрила чат і швидко надрукувала:

«Я йду рятувати світ. Якщо хочете — звільняйте, але на роботу я сьогодні не вийду».

Відправила. Відразу. Поки здоровий глузд не передумав. Серце в грудях гупало трохи швидше, ніж треба, але дивне відчуття полегшення розлилося всередині. Рішення прийняте.

Я дістала з полиці свою найтовстішу книгу — старий фоліант у потертій шкіряній обкладинці. Від нього пахло пилом, травами і чимось таким, що завжди нагадувало мені дитинство і бабусю. Сторінки важко шаруділи під пальцями. Я гортала їх, відшукуючи потрібні рецепти, роблячи подумки позначки.

Я знайшла потрібні сторінки досить швидко — роки роботи з цією книгою навчили орієнтуватися в ній майже інтуїтивно. Зілля захисту, зілля для швидкого відновлення сил і ще одне — універсальне, те саме «на крайній випадок», коли не знаєш, що саме піде шкереберть, але впевнена, що щось точно піде.

Закривши фоліант, я притисла його до грудей і пішла на кухню. Онікс моментально зірвався з місця і побіг слідом, гордо піднявши хвіст, ніби збирався контролювати весь процес.

— Так, так, інспектор з техніки безпеки вже тут, — буркнула я й поклала книгу на стіл.

На кухні швидко стало тісно: баночки з травами, пляшечки, ступка, мірні ложечки — усе лежало навколо мене, схоже на маленький алхімічний хаос. Я поставила каструльку на плиту й почала додавати інгредієнти, звіряючись із текстом.

— Головне — не переплутати порядок, — пробурмотіла я. — Бо минулого разу замість зілля живлення рослин вийшло щось, що змусило бабусин фікус світитися.

Онікс стрибнув на стілець і почав уважно спостерігати за процесом. Він любив дивитись, як я варю зілля. Якби не лапки, мабуть, і сам би варив.

— Не дивись так. Ти тоді теж світився. І тобі навіть подобалось.

Кіт кліпнув, ніби заперечуючи наклеп. Хоча насправді він встиг вмочити язик у те зілля. Добре, що воно виявилося безпечним для тварин. І для фікусів.

Зовсім скоро рідина в каструльці змінила колір, стала густішою. Я помішувала дерев’яною ложкою, відчуваючи знайоме тепло магії — тихе, правильне. Це бадьорило більше, ніж кава.

— От скажи мені, — звернулася я до Онікса, — чому зілля завжди пахне або болотом, або горілими шкарпетками? Ніколи — чимось приємним.

Кіт промовчав. Як завжди.

Коли перше зілля було готове, я обережно розлила його у маленькі флакони. Потім — друге, трохи яскравіше на колір. Третє вийшло майже прозорим, але саме таким воно і мало бути. Флакончики дзенькнули один об один, коли я складала їх до сумки. Я перевірила застібку двічі — втратити щось по дорозі означало б додати собі зайвих проблем.

Побачивши, що контролювати більше нічого Онікс зістрибнув зі стільця і почав тертися об мою ногу. Я підхопила його на руки, притиснула до себе й поцілувала в пухнастий лобик.

— Ну все, Оніксе, я готова рятувати світ. Ти зі мною?

— Няв, — відповів він і лапою відсунув моє обличчя від себе.

— Я так і знала, Оніксе. Як їсти — ти разом, а як рятувати світ — тут вже ти якось без мене, Пенелопо.

Я поставила його на підлогу. Кіт негайно втратив до мене інтерес і попрямував до своєї миски, ніби питання кінця світу його взагалі не стосувалося.

Я тільки похитала головою й пішла до кімнати. Попереду залишалося найважливіше — вибрати захисні амулети і вдягнутися так, щоб не виглядати повною божевільною, якщо раптом доведеться бігти через усе місто.

Я відкрила шухляду з амулетами й завмерла на секунду. Очі розбігалися — срібні підвіски, камені в тонких оправах, старі шкіряні шнурки з вузлами, крихітні талісмани, які на вигляд взагалі нічим не відрізнялися від дешевих прикрас.

— Так, без паніки… — пробурмотіла я, перебираючи їх.

Захист від темної магії — обов’язково. Посилення власної сили — ще один. Щось стабілізуюче, щоб не втратити контроль — теж беру. Я склала їх у кишені й сумку, щоб легко можна було дістати. У голові вже малювався, як я йду до печери, коли телефон різко завібрував. Повідомлення від боса.