П'ятниця 13

В темряві ночі почувся чи то якийсь шелест, чи шипіння. І слабкий, але неприємний запах.
"Не вимкнула газ на кухні? Ні не може бути. Напевне почулось. Та ні, треба встати подивитись. Але світла не вмикати, раптом газ. Місячного достатньо."
Вона встала і повільно рушила на кухню, принюхуючись.
Між мийкою і плитою щось, здається, промайнуло. На голові від страху піднялось волосся. "Миші?!"
Вона обережно підійшла ближче і заціпеніла від побаченого.
З під мийки виповзала блискуча чорна змія.
Змія наближалась, а жінка залишалась нерухомою, лише дивилась широко відкритими очима.
Раптом змія підняла голову і показала яскраво-жовтий живіт.
Від страху Лія прокинулась. Кілька хвилин вона приходила до тями.

За вікном починало сіріти.
"Оце так початок п'ятниці тринадцятого. Що б це означало? Та ще й повний місяць".

Лія не була забобонною. Вона розуміла, що п'ятниця тринадцятого нічим не відрізняється від інших днів. І для всіх людей є п'ятницею тринадцятого, а не лише для неї.
Але цей сон...  Що ним  підсвідомість хотіла сказати, про що попередити, від чого застерегти?
Запах... Щось зв’язане з газом?
Блискуча змія з-під мийки... Знову коліно протече і заллю сусідів? Вдруге за місяць...
Як би там не було, треба сьогодні бути особливо обережною.
Вийду раніше, щоб не спішити, за дорогою краще слідкуватиму.

На роботу добралась без пригод. Значить буде на роботі якась неприємність.
Але робочий день пройшов як завжди. Може роботи тільки було трохи більше ніж зазвичай. Але через 5 хвилин додому.

Раптом в кімнату зайшов заклопотаний начальник з якимись паперами. Щось всередині Лії ніби обірвалось  - оце воно...
Та вона помилялась. Найстрашніше чекало її ще попереду.

- О, Чижова, як добре, що Ви ще не пішли. Треба терміново прорахувати ще один варіант.
- Миколо Петровичу, вже ж кінець дня.
- Я знаю. Але ж Вам не охота буде ще й завтра виходити на роботу. Тут і роботи то години на дві. І пів відгула заробите.

"Дві години" затягнулись на чотири. Тож коли Лія вийшла з офісу вже вечоріло.
Маршрутки чомусь довго не було. 
За роботою вона була відволіклась від своїх страхів, але зараз тривога все сильніше заповзала в її душу.
Лія нервово оглядалась на всі боки. Чи то виглядаючи маршрутку чи можливі загрози.

Нарешті маршрутка прибула і Лія розслабилась.
"Забобонна істеричка" - подумки вилаяла себе.
Поки їхала, Лія остаточно заспокоїлась. Давалась взнаки втома від напруженого дня. Хотілось їсти.
Вона повільно вийшла з маршрутки. Майже вдома. Залишилось пройти пішки якихось хвилини 3.
Якби ж то вона знала у що обернуться ці "три хвилини"...

"Ох, це зараз готувати вечерю... Сил нема. Перекушу в кафешці.  Якраз по дорозі".
Кафе було майже пустим. Якась парочка. Чоловік років сорока...
Лія замовила бутерброди, салат, каву, і з апетитом накинулась на їжу.

Парочка вийшла. Залишився чоловік. Лія відчула на собі його погляд і тривога знов стисла їй груди.
Він дивився на неї, не відриваючись. Якимсь байдужим і в той же час оцінюючим поглядом.
"Дивиться як на жертву" - подумала вона. - "Напевне маніяк якийсь".
"Погані мої справи. Пусте кафе. Та й додому ще метрів 200. Ось тобі і змія. 

Але я так просто не здамся. Десь в мене в сумочці балончик з газом. Де ж він, чорт би його побрав! Понапихала всякого непотребу. Ще й книжку засунула, дурепа".
Лія запанікувала. Вона почала гарячково витягувати з сумочки товсту книгу. "Доля метелика". Руки трусились, книжка застрягла. "Дочиталась!"
Вона з усіх сил смикнула книжку. Сумочка висковзнула з рук. Її вміст посипався на столик. Дещо скотилось на землю.
"Ось де він!" Лія поклала балончик в кишеню. "Хай тільки попробує підійти!" Гаманець теж поклала в кишеню. "Раптом вихопить сумку з рук".
Швидко позбирала речі. Книжку залишила в руках. "Раптом що, можна пожбурити нею в нападника".

Апетит  пропав. Залишились лише страх і рішучість. Лія швидко вийшла з кафе.
Боковим зором вона помітила, що чоловік теж встав. "Тікати!"
Але чоловік пішов не за нею, а вглиб зали.

Лія скрушно похитала головою. "Ну, подруго, тобі лікуватись треба. Скоро своєї тіні будеш боятись".

Але надовго розслабитись їй не довелось. Ззаду почулись швидкі кроки.
Лія оглянулась. Це був він. Чоловік підняв руку. В ній щось блиснуло. "Ніж?!"
Вона кинула книжку і побігла. Чоловік щось кричав, але пульс в вухах забивав всі звуки.

Ось і під'їзд. Він не відстає. В ліфт не встигну. Поки приїде, поки двері відчиняться та закриються. Не вистачало лише в ліфті залишитись  сам-на-сам з маніяком.
Лія побігла сходами. Чоловік чомусь збавив темп.

Відірвалась. Ось і мій шостий поверх. Тепер направо по коридору. На додачу до всього ще й лампочка з цього боку не світить.
Хух, нарешті квартира. Маніяка не видно. Відстав.
Ключі, швидко ключі. Де ці бісові ключі?!

Не роздумуючи, вона висипала вміст сумочки на підлогу.
В коридорі почулись кроки. Маніяк. Не поспішає. Дивиться насмішкувато. Впевнений в собі.

- Не підходь! Я озброєна! - Лія засунула руку в кишеню, щоб дістати балончик.
"Чортів гаманець! Чому я його в цю саму кишеню поклала?!" 

Маніяк вже відверто насміхався з неї.
- Хто ви такий?! Чого вам від мене треба?! - закричала Лія.
Чоловік підняв руку. Блиснула сталь.
- Ви в кафе забули ключі.