Щастя

Мені хотілося щось зламати. Не щось, а все одразу. Хату спалити просто. Чому я забула саме його? Чому не когось іншого? Чому?

Ну дайте відповідь хто-небудь. Я вже не можу.

О, лампа. Може розбити? А уроки ти потім як будеш робити? Ненавиджу тебе, здоровий глузд. Ти не даєш мені полегшити свої страждання. А після страждань ти як жити будеш? Тобі нічого нового ніхто не купить. У тебе все є і якщо ти щось зламаєш це вже твої проблеми. Мені дуже погано. Я не можу тут знаходитись. То піди погуляй. Зруйнуй декілька сугробів. Дерево побий. Воно ж живе. Я його і зламати можу. Хто? Ти? Не сміши мене. Максимум на що тебе вистачить це зламати собі руку. А свої кінцівки в даний момент ламай скільки заманеться. Дуже дякую. От піду і на зло тобі щось зламаю собі. Хто взагалі тебе придумав? Той хто не хотів щоб ти собі шию звихнула в перший же день.

Я вирішила, що голос в голові і справді правий і зараз краще піти кудись і не сидіти в чотирьох стінах. Я так і зробила.

Батьків краще зараз не інформувати про те, куди я збираюся. Краще щоб вони взагалі не знали, що я кудись пішла. Тому я тихесенько відчинила двері своєї кімнати, швидко та непомітно одягнула куртку та чобітки і вийшла з хати. На вулиці йшов невеликий сніг. Температура була нижче за нуль. Було холодно. Але моє обличчя палало. Очі були мокрі від сліз. Мені реально було дуже погано.

Я не мала підстав не вірити мамі. Але не могла згадати праву. Це просто нестерпне відчуття безсилля.

Я йшла дивлячись лише під ноги. У людей є звичка, коли їм погано вони дивляться на небо. Я не могла зараз його бачити. Воно…воно знало все. Воно було свідком усіх подій. Воно все пам’ятало. На відміну від мене. А снігу тоді не було. Він нічого не знав. І він був зараз мені рідніший, ніж небо.

Я йшла довго. Точно не знаю, але не менше двох годин я блукала вулицями. В голові було порожньо, ніби там тільки що зруйнували все повністю і вже прибрали усе, що лишалось. Просто зруйнований світ.

Чому я живу? Чому він врятував мене? Що такого було між нами, що він врятував мене?

Я підняла очі з землі – ліхтар згас як тільки я зупинилась. Було темно. Ні зір, ні місяця не було. Я відчувала як холодні сніжинки торкаються мого обличчя. Вони намагались загасити полум’я болю та розпачу в мені. Такі маленькі і вони віддають життя заради мене. Це голосно звучить, але якщо уявити, що сніжинки живі, то вони і справді помирали, торкаючись мого обличчя. Знову хтось за мене помирає. Ахахахаха. Це моє прокляття бути свідком того, як інші віддають життя за мене? Більшість назвали б це везінням. Я залишилась живою і лише втратила пам’ять. Легко відбулася, на перший погляд. Ахахахаха. В такі моменти відчуваю себе просто неймовірною сволотою, яка не цінує того, що їй дається.

Я могла померти десять років тому. Але лишилась жива. Для чого? Що Ти від мене хочеш? Чому залишив мені життя тоді?

Зараз я вже дивилась на небо. Я хотіла побачити і почути Того, до кого зверталась. Але Він не відповів мені нічого. Він дав мені мозок для того, щоб я могла самостійно допетрати, що Він задумав.

Але чому Він не дає мені згадати? Чому я забула саме це? Я ж могла забути будь-що. Школу, наприклад. Її я би залюбки забула. Але ні, я забула саме ту людину, яку найбільше хотіла пам’ятати.

• М’яв, - почулося позаду мене. В цей момент увімкнувся ліхтар. Я побачила в метрі від мене маленьке кошеня, абсолютно чорне з великими жовто-золотистими очима. Воно сиділо і виразно дивилось на мене.
• Чого ти хочеш? – спитала я в нього. Воно встало і підійшло до мене. Воно глянуло мені в очі знизу вгору і преспокійно почало видряпуватись мені на руки по моїй нозі. Було боляче, бо його кігтики діставали до мого тіла і тому я майже одразу зняла це чудо з ноги і притулила до себе. Воно вмостилось у мене на руках, закрило очки і замуркотіло. Я дуже люблю тварин. Особливо котиків. У нас ніколи не було домашніх тварин. Батьки не дозволяли тваринам жити в хаті. Ми грались з вуличними котиками. Це кошеня було таке тепле і м’якеньке.
• Що ти тут робиш, крихітка? – воно привідкрило оченята, подивилось на мене і через секунду знову закрило. – Ахахахаха. Мені тебе з собою забрати? – воно потерлося головою об мою руку. – Батьки точно будуть від тебе не в захваті. Але якщо я тебе лишу тут ти замерзнеш.

Я би не пробачила себе, якби залишила його тут помирати. Було дуже холодно і до того ж починала розігруватись хуртовина. Потрібно було якнайшвидше дістатися дому, а то замерзнемо ми обидва.

І тут з’явилося нове питання: де я? Коли я ДЕСЬ ходила, я була впевнена, що знаходжуся в межах мого села. Але це місце я не знала. Чи не могла згадати. І куди йти я також не знала. Було б логічно піти назад. І я навіть напрямок знаю. А що далі? А далі зрозумієш далі. Зараз іди. Від тебе залежить зараз не лише твоє життя.

Ну що правда, то правда. Ця маленька киця одразу залізла в моє серденько і вже добре там пригрілася. Вона і моє серденько змогла зігріти. Мені вже не було так погано. Ні, проблема абсолютно нікуди не зникла. Але зараз вона вже не була кінцем світу. Головне зараз дістатися дому. Я намагалась йти якомога швидше. Дорога тут поки була одна і нікуди не звертала. А от хуртовина розігрувалась все більше і більше.

Через півгодини я вже взагалі нічого не бачила крім снігу. Намагалась притиснути до себе кошеня якомога ближче щоб воно не змерзло. А тебе хто зігріє? Замерзнеш ти, замерзне і воно. Ну логічно в принципі. Але що мені робити? Я вже іти не можу через цю хуртовину. І телефон я, звісно, не взяла. Ну що я тобі можу сказати, ситуація катастрофічна. Все через тебе. Ти мені радило піти прогулятись.