П’ятниця 13 – день неприємностей, найгірший день який тільки можна уявити. В цей день людей переслідують скрізь нещастя. Дружня порада – не починайте в цей день нічого і не плануйте важливі справи.
Але я цієї прекрасної поради недослухалась. Бо гірше ніж запланувати в цей день зробити щось важливе, може бути лише народитись в цей день. Народившись у п’ятницю 13 ви автоматично стаєте регулярним клієнтом в пекельному бюро з красномовною назвою «Закон підлості».
Але більше ніж мені не повезло моїй мамі, яка власне і народила мене в цей пекельний день. Вона дуже намагалась народити мене в суботу 14. Але втримати мене як не намагалась не змогла – я народилась в 23:58 п’ятниці 13. Дві хвилинки не почекала. От і маю халепу на все життя. і я вам скажу це не просто прикмета, яку придумали божевільні сільські бабусі від нудьги. Це таки правда. Якби не перевірила на власній шкурі то не вірила б.
Про моє везіння в школі можна розповідати довго. По-перше, я була дуже щасливою людино, яку на кожному уроці викликали до дошки. І я вам скажу, що готувалась я до уроків так, як невістка перед приїздом свекрухи – могла по декілька годин сидіти за одним підручником. І завжди мені задавали такі питання, на які фіг знайдеш десь відповідь. І потім ще вчитель вкінці говорить: «Ну що ж ти так, взагалі не готувалась до уроку. Мабуть знову з хлопцями у войнушки грали». В цей момент по класу прокатувався тихенький смішок, адже всі знали, що зі мною в одній команді краще не грати, бо завжди та команда, в якій я грала програвала чомусь. І ні, я непоганий гравець – футбол, волейбол, квач, войнушки з хлопцями… В молодшій школі я постійно з ними грала в це. Але в класі сьомому мої однокласники і друзі допетрали, що моє «везіння» швидко поширюється на інших і виключили мене з команди, зіславшись на те, що в когось приїхав брат зі столиці і моя гра з його, зрозуміла справа, зрівнятись не може. Загалом справедливо, якби не одна деталька – брат приїхав рівно на два тижні, а потім, судячи з усього, поїхав назад в свою столицю. А в команду назад мене так і не взяли. Обідно було. Навіть дуже. Але це можна пережити.
А от закидони викладачів ні. Бо у мене було реальне відчуття, що вони усі змовились поти мене і хочуть врятувати школу. А для цього потрібно мене позбутися.
От і цей семестр я закривала ледь-ледь. Це був вже 11 клас – перше півріччя. Декілька днів до Нового року. Скрізь білий пухнастий сніг. І легкі сніжинки знову падали з неба. Я коли була маленька, думала, що на небі линяє якась біла тварина і сніг це її шерсть, яка падає на нас. Я би була такої ж думки і зараз якби не географія і природознавство. Вони зіпсували усі дитячі уявлення про зиму.
Я йшла додому повільно з важки табелем в рюкзаку. Там як завжди вище 9 нічого не було. І я вважаю це найбільшою несправедливістю. При тому, що предмети я розумію, а роблю якісь банальні помилки, типу 2+2=5, чи щось таке. І потім сиджу пів урока думаю де помилка. А на наступному уроці мені вчителька власноруч відкриває зошит і показує обведений червоною пастою рядочок. Я взагалі не знаю як дожила до 11 класу. Дехто каже, що у мене, як у кішки, 9 життів. Більшість каже, що їх у мене набагато більше. Ну, треба буде запитати батьків, чи не було у нас в роду котів. А раптом реально була якась чорна киця, від якої я і перейняла це везіння.
А, тю… я ж вам не сказала хто я, як звати, де живу…
Мене звати Катерина Миколаївна Сірко. У тому, що я українка я не сумнівалась ніколи, а коли на історії ми дійшли до козаків та Запорізьку Січ і я прочитала про Івана Сірка, то сумніви відпали взагалі. Тільки от з кількості його подвигів можна судити, що вдача від нього відверталась дуже рідко. Вкрай рідко. Схоже він усю мою потирив.
Ну так от, мене звати Катя, живу на Закарпатті в селі Бабичі. У нас доволі гарне село. Особливо зимою. Воно зовсім не забите, як думають багато людей, які живуть близько до столиці. Наше село всім селам село. І школу маємо, і садочок, і церкви… І багато чого іншого цікавого.
Ну так от, йду я додому з важким табелем та усіма речами, які треба забирати зі школи на канікули. Я би залюбки це все лишала там, адже після канікул це все знову перти в школу. Але вчителька особисто перевіряє шафу, щоб нічого в ній не лишилось. Тому доводиться забирати. Це був останній шкільний день і мені як завжди усі вчителі майже в один голос побажали, щоб я взялась за розум і почала вчитись нормально. Та я б залюбки. Тільки де той розум? Бо в голові, на скільки мені відомо, мозок, а не розум. А це, на мою скромну думку, різні речі.
Чому я йду повільно? Ні, зовсім не через погані оцінки. Мої батьки ще в класі шостому перестали їх дивитися. Вони ще тоді ледь не зламали мізки, намагаючись зрозуміти, чому у дитини, яка майже цілодобово сидить за підручниками такі погані оцінки. А коли вони стали ще погіршуватись, то батьки махнули рукою і сказали, що двірники також потрібні.
Ну от я і готуюсь до майбутнього співіснування з мітлами та сміттям. Я, до речі, нещодавно віник зламала. ВІНИК ЗЛАМАЛА! Ви уявляєте?! Як можна взагалі зламати віник?! А я змогла. Після цього мені сказали, що на Різдво та Новий рік їм допомога з приготуванням страв непотрібна. І я можу з’явитися вже безпосередньо на вечерю. Тому тепер у мене купа часу. От і можу собі дозволити довго йти додому.
Я собі йшла-йшла і оп….Трах, бах, трах, бах – звалилася в глибоку канаву. Послизнулася на льоду під снігом і от я тут. Ну наче ноги руки цілі – це вже добре. Голова також. А от мій телефончик бідненький ні. Розлетівся на шматки. І чого я його в портфель не поклала? Тримала в руках. Думала подзвонити подрузі. Подзвонила. Тепер лишилось зловити поштового голуба і відправити їй.