П'ятнадцяте липня

          Застілля розпочали ввечері, якраз була п’ятниця і всі могли розслабитися після робочого тижня. Відмічали день народження Світлани.
          — Ну, давай. Тепер за любов. Всі п’єм до дна, я слідкую!
          Аллочка наповнила усі чарки до краю і з почуттям виконаного обов’язку посміхалася. І її напрочуд швидко взяло тоді. Із п’яти чоловік саме вона зарум’яніла першою. Однак наливати та слідкувати за тим, чи усі питимуть, це дівчині не заважало. Святкували вони вже десь години зо дві, починало сутеніти.
          П’ятнадцяте липня, застілля просто у дворі дому, де жила Світлана зі своїм Микитою. Старий такий радянський двір, із декількома шнурами для висушування одягу, перекошеним сарайчиком, виноградником, за яким доглядає тільки пенсіонерка із квартири на першому поверсі… Їй виповнюється двадцять чотири, а з Микитою вони разом місяців вісім. Прийшло троє близьких друзів: ще одна парочка, Ігор та Рита. Тимчасово без пари була тільки Аллочка, але це нікого не бентежило. З такою дівчиною будь які посиденьки веселіше! Без Аллочки — нікуди.
          — От що, треба нам, ще раз на Василя піти, поки осінь не наступила. Минулого разу супер було. Га?
          Василем у народі прозвали гору за містом. Не Говерла, звісно, але місце красиве, воно приваблювало як туристів, так і просто любителів полазити нерівною місциною з деревами. Ліс, струмок, смажене м’ясо, атмосфера походу, свіже повітря. Що може бути краще? Все те ж саме, тільки з алкоголем.
          На пропозицію Аллочки одразу ж відреагував Микита. Обоє були балакучими, навіть коли геть п’яні:
          —  Ну не знаю, можна в принципі. Але це якщо збиратися, то я за якесь інше місце. От на море я б…
          — Море встигнеться, оксамитовий сезон, ось це тема. Вересень-жовтень можна поїхати. А от на Василя – давайте, але усі! Щоб з палатками, мангалом. Ще Павлика запросимо з гітарою! – Незважаючи на свій стан запалилася ідеєю Аллочка.
          І тут наче щось ущипнуло Світлану, витягнуло із теплих обіймів легкого оп’яніння, коли мова зайшла про похід:
          — А це коли ви в гори йшли, що нас з Микитою не взяли?
          Аллочка вирячилась на Світлану. Ігор з Ритою не відреагували на запитання, бо були зайняті тим, що тиснулися одне до одного у легкій напівдрімоті. Це був звичайний вечір, п’ятнадцяте липля, день народження Світлани. Вони всі вирішили просто скинутися грішми та посидіти. На думку самої Світлани це було більше душевним та цікавим способом провести час, ніж марніти десь у темному кафе. Комарі не те, щоб докучали, але їх ставало дедалі більше. Зліталися, либонь, на світло досить яскравої лампи над столом.
          — Світланко, ти трішки випила зайвого, чи що? А хто як не твій Микита шашлика смажив? Хто ледь не розламав палатку, бо не зізнавався до цього, що не вміє грамотно її ставити? А хто потім сварився через це половину вечора?
          Аллочка розсміялася та взяла із тарілки ще одну скибку порізаної ковбаси. Безтурботне миле личко вже геть розчервонілося. І то правда. Микита умів розвести добротне вогнище, якісно обсмажити м’ясо, але із встановленням туристичних палаток у нього були проблеми, він це ще в школі зрозумів. І тепер, незважаючи на всю абсурдність, сильно соромився свого невміння. Зараз він дивився на свою дівчину, підморгуючи їй. Жартують вони, либонь.
          — Це ти про що, Аллочко?
          Ігор повільно тверезів. Над столом повисла ледь відчутна напруга,  Рита теж глянула на свого хлопця запитально. Широко розплющила очі Світлана.
          — Я не ходила з вами в гори...
          Аллочка розсміялася. Гмикнула Рита в обіймах хлопця.
          — Сонце, може тобі вже вистачить на сьогодні? – Уточнив Микита та приобняв Світлану. Та, здавалося, зовсім протверезіла.
          — От подружаня, Свєт, це ти так відмазуєшся від нового походу? Чи не хочеш віддавати нам Микиту на приготування шашлика? Не забивай дурним голову, щасливо переночували, ведмеді нас не з’їли, а отже все добре, нічого страшного від тієї палатки нікому не сталося тоді. А от як основний спеціаліст по шашлику Микита нам потрібен. І ти теж! Тому, імениннице, давай-но ще по скляночці! І не одвертишся!
          Рита провела долонею кучерявим волоссям свого хлопця і підморгнула:
      — Ти випий ще трішки, сонечко, випий ще одну…
      —  О! – Зраділа Аллочка – Бачте, люди випивають. І вип’єм зараз ми за активний відпочинок і природу! За тебе, Світланко, ми вже пили, ми тебе любимо, це ти знаєш… А зараз – за природу! І за літо!
          Знову усім до верхівки, знову до дна. Пекуча рідина тепер входила важче, Марина дивилась то на Аллочку, то на свого Микиту, то на парочку поряд. Розіграти її надумали на день народження?
          — Так. Ви тут поворкуйте без мене, я швидко. Носик тільки но припудрю.
          Ніч уже майже повністю обійняла їх невеликий дерев’яний стіл, прикрила затишком. Аллочка вийшла із-за столу. Невдовзі пролунав телефонний дзвінок і вона почала з кимось розмовляти. Вочевидь, це надовго.
          — Народ, що за похід, ви про що? Ви серйозно ось це от зараз?
Микита протер рукою лоба, позіхнув і нудним голосом відповів:
      — У кінці квітня, Свєт, ми ходили на Василя у кінці квітня минулого року, не було лишень Рити, бо вона до Європи якраз їздила. Ти дійсно забула?
          — Та буде вам. Вибачте звісно, але кепсько ви жартуєте. Якщо таким чином мене запрошуєте, то дякую. Але я не ходила з вами на Василя. Микит, ну що ти на мене вирячився?
          Світлана розсміялася та налила собі ще чарку. Випила не закусуючи. Рита гмикнула та впевнено сказала:
          — Так, Світланко, якщо вже бавитися алкоголізмом, то я не дам тобі це робити самостійно Не в мою зміну. У нас ще залишилося декілька тостів. Ей, Ігоре, не спати!
          І ніби як всім знову стало весело. Ігор чесно намагався не куняти, невдовзі повернулась і Аллочка. І всі вони продовжили розмовляти ні про що. Життєві плани тепер стали далекоглядними, а розмова більш в’язкою. Про похід на Василя більше ніхто не згадував. Добре смакували нарізані огірки й помідори, чорний хліб і сало. І тільки Микита час від часу крадькома поглядав на свою дівчину. На що, на що ти дивишся, сонце? Що ти бачиш? Погляд осмислений, трохи стурбований. Микита обняв її притис до себе. Стало знову тепло. Але дідько, вона ніколи не ходила на гору Василь, тим паче в компанії своїх друзів та хлопця. Цього не було ніколи.
          … І не могло бути. Наступного дня, переборюючи похмілля та вимиваючи посуд, Світлана продовжувала думати про вечір п’ятнадцятого липня. Чи не начудилося їй це все вчора? Та ні, вона зовсім трохи оп’яніла. Мабуть добре, що вони ні вчора вночі, ні сьогодні вранці не розпочинали цю тему з Микитою. Коли дівчина думала про підйом на гору Василь, їй ставало досить не затишно, ба навіть страшнувато. Тому що не було ж такого, не могла вона забути!
          Світлана знала чітко, що торік навесні їздила до Львова, до подруги Поліни. Микита тоді на декілька тижнів поїхав до своєї рідні. Вони довго чекали цих канікул… Ні Ігор з Ритою, ні Аллочка, ні Микита не кликали Світлану нікуди та про жоден похід не говорили. Рита тоді була у Європі. А Микита… Ну це ж безглуздя, для чого йому приховувати похід на природу із спільними друзями? Дурня ж якась. Або вона чогось не знає про свого хлопця і Аллочу?
          На горі Василь ніхто не зробив жодного фото.
          “А навіщо? Ми ж там нажерлися в нуль, які фото?”.
          Переписок теж не знайшлося. Микита, як виявилося, теж періодично чистить свої діалоги в соцмережах. Світлана теж інколи це робила, особливо коли вони сварилися з хлопцем. Здається, якраз тоді вони й посперечалися всерйоз. Було ж таке, вірно?
          “Закінчуй з цим, Світлан, ти якщо не хочеш іти зараз зі мною, то так і скажи. Ти мене ревнуєш до Алли, чи що?”
          “Показати тобі переписки? Ем… Подруго, я-то можу, але це вже трохи за рамки виходиш, це трішки щось не туди тебе хилить”
          “Я не розумію, нащо ти придумала цю історію і тепер постійно торочиш про цей похід? Можеш хоча б на день заспокоїтися? Це вже занадто!”
          І як на зло склалося так, що ніхто не міг підтвердити факт того, що Світлана дійсно була торік у Львові навесні. Поліна виїхала закордон, зараз до неї було не дописатися, не додзвонитися. А недавно вона вийшла заміж та якось віддалилась. Ну точно, вони багато гуляли та розважались. Було ж це. В гори вона, тим паче з Микитою, точно не ходила.
          Ось здавалося б, така дрібниця. Просто подія, яку вона заперечує, але учасником якої була, якщо вірити у те, що твердять інші. Якщо вони хочуть обманути, то для чого? А можливо дійсно забула?
          А все ж починається з малого. Піщинки утворюють собою плажі та гігантські пустелі. Хоча що таке – піщинка? Малесеньке ніщо, дрібниця. Що таке – одна подія? Одна думка? Це завжди початок ланцюжка. З одного сумніву народжується інший, ще більший. Чим більше сумнівів, тим менше віри. Сумнів породжує новий сумнів. Певна думка, що з’явилась в певний момент може перевернути догори дригом геть усе.
          … — Я не знаю більше нічого. Але я ніколи не була на горі Василь, я не ходила у той похід, це я знаю, розкрийте мою черепну коробку і подивіться самі! Я не була. Подивіться самі!...
          Можливо вони навіть би одружилися з Микитою. До кінця навчання залишалося два роки всього. Хотілося отримати освіту, пов’язану із дітьми. Не дарма ж вона обрала педагогічний. Хотілося сім’ю. Із ниток життя доля інколи такі хитросплетіння вишиває, що й уявити годі.
          — Я ніколи не була на горі Ва…
          Удар чужої долоні по обличчю примусила замовкнути. Вони могли собі дозволити таку поведінку, інколи могли вдарити сильніше. Але частіше вони просто її грубо мацали. І Світлана нічого не могла вдіяти з цим. Біла підлога, білі стіни, пасма брудного волосся. Гаряче. Хоч би вікна трохи відкрили та впустили чисте повітря! Ще зі школи вона пам’ятала, що біла поверхня має властивість відбивати світло. А що на рахунок притягування тепла? Цього вже у спогадах не залишилося.
          — Мовкни, ти дістала вже про це говорити! – Хижо прохрипів хтось зверху і вдарив ще раз.
          — Та не бий, облиш її. Я розумію, що дівка симпатична, ти тягаєш її сюди, думаєш ніхто не бачить, але на сьогодні все. Назад в палату її давай, не грайся. Потім Верещук прийде, по голові дасть усім.
          Інколи тутешні котлети нагадують ті, що в далекому дитинстві робила мама. Дивна річ, Світлана стільки разів пробувала приготувати так само, а смак ніколи не вдавалось отримати ідеальний. А тут котлети смакували точно як мамині.