День 11. Остання ніч щастя

Усі троє не спали цієї ночі. І ніхто з них не знав про інших. Але всі вони поверталися в один і той самий день — за три тижні до того, як світ тріснув. День, який тоді здавався звичайним, а тепер став найціннішим скарбом, який неможливо повторити.

​Це було на базі.

​«Сірий» повернувся з розвідки. Брудний, мокрий, із червоними очима від безсоння. Заходить у бліндаж, кидає рюкзак, сідає на мішок і каже:

​— Грачу, ти тут?

​— Тут.

​— Ну, слава богу, хоч ти тут. Я вже думав, мене вбили, а я просто заблукав по дорозі назад.

​Грач засміявся. «Сірий» теж. Дурний, безглуздий жарт. Він завжди так жартував — ніби сміх міг відбити будь-який страх.

​Потім «Сірий» дістав із кишені зім'яту пачку цигарок — знак, що хтось передав із тилу, — і сказав:

​— Остання. Ділимо навпіл. Ти затягуєшся, я затягуюся, потім навпаки. По-братськи.

​Вони сиділи в бліндажі, по черзі затягуючись єдиною цигаркою. Навколо гуркотіло. Вибухи, виходи мін, прицільна тріскотня. А вони сиділи й курили, і «Сірий» раптом сказав:

​— Знаєш, Грачу, я іноді думаю: якби мене завтра не стало, хто б налив Олені чаю?

​Грач не зрозумів.

​— Якщо мене завтра не стане, — повторив «Сірий» тихо, — вона прокинеться, набере чаю, поставить на мою сторону. І ніхто не вип'є. Чай вистигне. І вона так і буде наливати — день, тиждень, місяць. Бо в неї немає нікого, хто б сказав: «Лєно, вилий. Він не вип'є».

​Грач тоді відмахнувся:

​— Не верзи дурниць. Ніхто тебя не вб'є. Ти ж «Сірий». Ти ж сам казав, що тебе ніколи не дістати.

​«Сірий» усміхнувся. Тією самою напівусмішкою, яка з'являлася, коли він говорив про серйозне, але не хотів цього показувати.

​— Ти ж розумієш, — сказав він. — Я не боюся померти. Я боюся, що вона наливатиме чай.

​Зараз, у ніч на одинадцятий день, Грач сидів у бліндажі. Один. Навколо — тиша. Та сама тиша, що й тоді. Але тепер у ній не було нікого, хто б затягнувся другим.

​Він узяв губну гармоніку. Ту саму, з кишені броні. Поклав на коліна. Не грав. Просто тримав, як тримають руку дитини — обережно, боячись розбудити.

​— Ти був правий, Сірий, — прошепотів він. — Вона наливає. Щоранку. Щоранку наливає.

​Вітер за стіною бліндажа закрипів чимось дерев'яним.

​Грач прислухався. Йому здалося, що це «Сірий» крекче, як завжди, коли не згоден.

​— Добре, добре, — кивнув Грач. — Я зателефоную. Завтра. Я зателефоную і скажу. Виллю чай. Але тільки завтра. Не зараз. Зараз я не можу.

​Це було в серпні.

​За три тижні до його останнього виїзду. Він приїхав на три дні. Усі три дні вона не відпускала його далі ніж на відстань витягнутої руки.

​Останній вечір. Вони сиділи на балконі. Максим — босий, у джинсах і білій футболці, з келихом вина. Олена — поруч, головою на його плечі. Він курив. Вона ненавиділа, коли він курив, але того вечора мовчала, бо боялася зіпсувати хвилину.

​— Максе, — сказала вона. — Не їдь.

​Він не відповів одразу. Дивився на місто, яке тьмяніло вогнями, як завжди — красиве, байдуже, живе.

​— Лєно, — сказав він. — Я мушу. Але я повернуся. Завжди повертаюся.

​— Ти завжди кажеш «завжди», а це не вічне.

​— Що — не вічне?

​— Ти. Ти не вічний.

​Він повернувся до неї. Подивився так, як дивляться на людину, яка щойно сказала щось дуже точне й дуже страшне.

​— Знаєш, — сказав він тихо, — я іноді думаю, що якби я міг залишитися, я б не залишився. Не тому, що не хочу. А тому, що якби залишився, то хто б прикрив Грача? Він без мене пропаде. Він хороший солдат, але не вміє жартувати під обстрілом. А без жартів — це не війна, це просто пекло.

​Олена мовчала. Вона знала. Вона завжди знала, що він поїде. Але щоразу — як уперше.

​— Обіцяй мені, — сказала вона. — Обіцяй, що після — після цього всього — ти перестанеш бути «Сірим». Ти будеш просто Максом. Моїм Максом. Без позивного. Без війни. Просто — Макс.

​Він усміхнувся. Тією самою усмішкою, від якої серце м'якло й одночасно здригалося, бо здавалося — він прощається.

​— Обіцяю, — сказав він.

​Потім поцілував її в чоло. Довго. М'яко. Як цілують не коханих, а дітей. Ніби просив вибачення за щось, чого ще не зробив, але вже знав, що зробить.

​Зараз, у ніч на одинадцятий день, Олена сиділа на тому самому балконі. У тиші. Без нього. Босоніж, у його білій футболці, яка вже не пахла ним, а пахла порошком.

​Вона тримала келих. Порожній. Вона не налила вина. Просто тримала келих, бо так сиділи тоді. І якщо тримати келих, і сидіти на балконі, і дивитися на місто — то, може, він поруч. Може, він просто вийшов на хвилину. Може, він зараз повернеться й скаже: «Лєно, чому келих порожній? Ти ж п'єш без мене? Несправедливо».

​Вона не рухалася. Годину. Дві. Три.

​Місто засинало. Вогні гасли один за одним. Залишався тільки ліхтар над балконом, що світив їй в обличчя, як маленьке, байдуже сонце.

​Олена заплющила очі й прошепотіла:

​— Ти обіцяв, Максе. Ти обіцяв, що після. Ти обіцяв.

​Місто не відповіло. Тільки ліхтар мигнув — може, вітер, може, хтось пройшов під ним — і Олені здалося, що це він. Що він моргнув. Що він тут. Що він слухає.

​Вона поклала келих на перила. Узяла телефон. Набрала його номер.

​Автоматичний голос: «Абонент недоступний».

​Вона не поклала слухавку. Тримала. Хвилину. Дві. Слухаючи цю тишу, що стояла між «абонент недоступний» і «я тебе кохаю».

​Потім поклала.

​Це було в школі.

​Сергій не знав, чому саме цей спогад. Не фронт. Не шахи. Не останній дзвоник. Школа. Клас сьомий. Задня парта.

​Максим тоді був худий, довгоногий, незграбний — усе з того, з чого складаються підлітки, які ще не знають, ким стануть. Він сидів за задньою партою й малював у зошиті щось таке, що не мало жодного стосунку до фізики.

​Сергій сидів поруч. Він був відмінником. Завжди сидів поруч із тими, хто не вчив, бо вважав, що так «витягне» їх. Але Максима він не «витягував». Він просто сидів поруч, бо було цікаво.