Вступ

Мене звати Максим.

​Максим Демченко. Тридцять два роки. Інженер. Чоловік. Друг.

​Я знаю, що ви мене не чуєте. Знаю, що слова, які я зараз пишу, — це не слова, а тиша, яку хтось колись назвав моїм голосом. Але я мушу говорити. Бо якщо не я — то хто?

​Три людини носять мене всередині.

​Один — у внутрішній кишені бронежилета, де лежить моя губна гармоніка. Він вважає, що це я. Але це не я. Це просто мідь і язички. Я — це той, хто грав.

​Друга — тримає мене у запаху сірого светра з плямою від кави на рукаві. Вона боїться випрати його, бо знає: якщо запах зникне — я зникну остаточно. Вона помиляється. Я не в запаху. Я — у тому, хто його залишив.

​Третій — шукає мене у шахових ходах. Востаннє я ходив конем. У центр. Без прикриття. Він думає, що це був жест. Він помиляється. Я просто не встиг інакше.

​П'ятнадцять днів.

​П'ятнадцять днів вони житимуть без мене. У масштабах Всесвіту — це мить. Але для тих, хто залишається, кожен день без тебе — це як рік. Кожен ранок — як гора, на яку треба піднятися, не маючи ні рук, ні ніг. Кожен вечір — як безодня, у яку треба заснути, не знаючи, чи настане завтра.

​Я не прошу вас плакати за мною.

​Я прошу вас побути з ними. З Грачем, який не вміє жартувати так, як я, але намагається. З Оленою, яка наливає чай на двох, хоча вона одна. З Сергієм, який не може знайти чорного коня, бо той там. Він просто не хоче його знаходити.

​П'ятнадцять днів.

​Три людини.

​Один відсутній.

​Це не моя історія. Це їхня. Я лише голос, що звучить у порожнечі.

​Слухайте. Бо я більше не зможу.