Розділ 18

Лісову гавань ще не покривали сутінки, і все-таки темрява поступово опановувала місто. Верхівки дерев затремтіли, птахи, видаючи щось незв'язане, вилітали, наче їх виганяли з домівок. Потім стало так тихо, що чулося нерівномірне прискорене дихання. Здавалося, ліс втратив своїх мешканців, тим самим залишаючись без охорони.

Першим здався Даміль. Він стояв рівно, не промовивши жодного звуку, але його мовчання тільки більше злило Діну. Було в ньому щось відмінне від повсякчасного, якась прихована нерішучість таїлася в темних очах.

По той бік стояв Кол, сповнений спокою. Химерний вираз обличчя, чи то в на півусмішці, чи то в на пів божевіллі, – говорили про його радісний настрій.

– Не роби цього, – тільки й усього змогла вимовити Діна.

– Що саме? – відчужено запитав Кол, наче не розуміючи, про що говорить дівчина. Він насупився так, ніби вона вимовила якусь нісенітницю.

– Ці люди ні в чому не винні.

Кол, склавши руки за спину, зробив пару невимушених кроків. Його тихий голос гіпнотизуючи шепотів:

– Вони заплямовані, як і всі ми.

– Не можна чіпати те, що вже мертве.

– Хіба? Я думав, ми досі розплачуємось за наслідки. Все місто, хіба не так?

– Я знаю, ти їх ненавидиш за те, що вони зробили.

Кол обірвав Діну жестом руки, змушуючи замовкнути.

– Ненависть – надто сильне почуття, а вони не заслуговують, щоб до них відчували хоч що-небудь. Твої сни не показали тобі, що, здійснивши обряд знову, ми всі вимремо, а на заміну нам народяться нові, чисті істоти? Смерть подарує звільнення наступним поколінням. Хіба це не милість?

– Ти не вб'єш себе.

– Заклинання не вистачало п'ятого елемента – крові хранителя з усіма стихіями. Я витратив не один рік на це дослідження. Тому то й намагався не втрачати тебе зі свого поля зору. Спочатку навіть хотів поставити Даміля тобі в наставники, але не було підстави. Раніше, на щастя чи жаль, неможливо було відтворити задумане. Але тепер…

– Я не експеримент. Минуло кілька століть з тієї жахливої ночі.

– А що змінилося? – очі Кола гарячково заблищали. Він говорив з усією ненавистю і зневагою, якою могла тільки відчувати людина. – Я випадково дізнався, що сталося кілька століть тому, коли знайшов одну частину їхньої історії. Спочатку ніяк не сприйняв, але потім одному з таких, як ви, не прийнявши одну з чотирьох стихій, моя дружина зустрілася на шляху. – Кол зробив маленький крок уперед. – Скільки ще людей доведеться закопувати через ваші руки?

Діна відповіла.

– Це жорстоко.

– Це правда. Вона завжди жорстока. Спочатку люди створюють монстрів, а потім дивуються, чому їх хочуть знищити.

За спиною у Діни почулося невагоме клацання, як одразу дівчина відчула якийсь тягар на зап'ясті. Тільки зараз вона зрозуміла, що Кол спеціально відволікав її незначними розмовами для того, щоб начепити кайдани. У Діни мимоволі з'явилися спогади, як спалювали дівча з її снів, і вона відчула жар на шкірі. Намагаючись не піддаватися думкам про неминуче, вони все більше лізли в голову, полонивши розум. Але тільки варто було з’явитися людині, яка наділа на Діну кайданки, як усе розвелося, і перед очима застиг лише туман. Діна подумала, що іноді є питання, на яких немає відповіді, а іноді є відповіді, яких краще б не було.

Ребекка підійшла до Кола, ставши струнко, ніби чекаючи наступного наказу. Той у свою чергу дещо сумно засміявся.

– Як часто воно буває: коли очікуєш на удар у спину, його обов'язково завдадуть спереду.

Діна нічого не змогла вимовити – щось гостре охопило груди дівчини, її горло стиснуло грудкою, і вона мало не почала задихатися. Інші теж мовчали, просто не знаючи, що сказати.

Діна розуміла, що повинна щось зробити, але іноді страх, як на зло, поглинає в самий невідповідний момент. Вона б так і простояла мовчки, якби в якийсь момент хаос не підсунув її з місця, якби розколи, що розповсюдились по небу, не встромилися в голову дівчини, і не змусили б робити хоч що-небудь наперекір жаху.

– Ні, це неможливо, – не хотіла визнавати Діна.

– Чому ж? – здивувався Кол.

Очі Кола почали світитись зеленим. Діна машинально подивилася у бік Даміля, ніби намагаючись знайти хоч якусь відповідь. Вираз обличчя юнака залишалося незмінним від початку його появи тут.

– О, він мені не рідний син. Втім, чи важливо це, якщо ми поділяємо ті самі цінності? Він навіть розсварився з дорогою собі людиною, – Кол глянув на Хлою, – коли та ледь не дізналась його таємницю.

– Ти просто забрав його, щоб потім керувати, як тобі заманеться! – втрутилася Скарлетт.

Коль усміхнувся.

– Ці тонкощі, кого вони цікавлять?

Із землі проросли величезні паростки. Обвиваючи Діну, відкинули її убік – до інших хранителів. Даміль також опинився біля них, а не скручений і в набагато кращому положенні – юнак щось вколов Діни за шию.

Зустрівшись з дівчиною поглядом, він коротко промовив:

– Всіх не врятуєш. Навіть цього зануду, – він кивнув у бік Ентоні.

– І чому це я зануда, – додав той.

Чотири кольори навколо засяяли, видаючи одноманітне свічення. З'явилося й п'яте.

– О, до речі, я позичив трохи крові, коли ви спали. Сподіваюся, ви не проти.

У повітря піднялося заклинання, яке раніше було в руках у Кола.

Скарлетт, намагаючись цього разу бути якомога непомітніше, обережно пропалювала ланцюги Діни, маючи намір визволити дівчину. Жар від її сили Діна відчувала по всьому тілу.

Поки Кол вивчав текст, Ентоні торкнувся Діни, привертаючи увагу дівчини.

– У нас все одно не вийде вибратися всім. Він вколов нам щось ще раніше. Ми вже відчуваємо слабкість. Ти маєш зупиниш його.

– Але ви...

Почувся чийсь крик – ікла Даміля встромилися в Хлою і Чака, поступово зневоднюючи їх. Скарлетт, Ентоні та Діна не зуміли б щось зробити, і єдине, що їм залишалося – тільки бачити, як життя тих поступово згасають.

– Рятуючи інших, потрібно жертвувати собою, – наполягав Ентоні.